Маргарет Мадзантини - Не йди

Її живіт зупинився перед дверима. Вона нахилилася, щоб зазирнути. Я підвів очі, проте замість того, щоб знайти переляк у її погляді, побачив лише деяке здивування. Я неповністю виліз зі своєї нори однією ногою і ще продовжував спиратися на отвір дверцят.

– Як справи?

– Добре, а у вас?

– Звертайся до мене на ти.

– Що привело до нас?

– Я забув заплатити механікові.

– Він мені про це казав. Він також питав, чи я вас знаю…

– Давай на ти.

– Гаразд.

– Що ти йому сказала?

– Що я тебе не знаю.

Вона не була розлюченою, узагалі ніяка. Може, вона вже звикла, подумав я, вештається з ким трапиться. І тепер я дивився вже на неї, нічого не боячись. Навкруг очей були чорні кола, що втискували їх ще глибше в худий череп. Синюваті жили проходили по шиї й зникали під сорочкою в жовто-чорну клітинку з еластичної тканини, яка блищала під сонцем, двогрошова річ, напевно, пошита якимись неповнолітніми в Азії. Вона більше не дивилася на мене. Піднесла руку до чубчика й почала чухати його, стягуючи його маленькими пасмами, щоб затулити занадто широке чоло, куди я зараз увіп’яв свій погляд. Пряме сонячне світло торкалося її недосконалого обличчя, і вона це відчувала. Їй безумовно було значно більше тридцяти років. Між очима та скронями в неї вже залягли тоненькі мережива зморщок. У неї було хворобливе обличчя, судячи з кожного клаптика її шкіри. Та з очей, з ніздрів, з щілини, що відокремлювала верхню губу від нижньої, – звідусіль, звідки пробивався її внутрішній подих, було чути тихий невразливий заклик, неначе вітер, що ввірвався в хащі лісу.

– Як тебе звати?

– Італія.

Я сприйняв це незвичайне ім’я з посмішкою.

– Слухай, Італіє, – сказав я, – мені дуже прикро… – Я запхнув руку в кишеню. – Я хотів вибачитися перед тобою. Я був п’яним.

– Я піду, інакше розтануть заморожені продукти. – Вона відвела погляд до однієї зі своїх торб, які так і не поставила на землю.

– Я допоможу тобі. – І я вже нахилився, щоб узяти їх у неї з рук. Та вона нізащо не хотіла відпускати їх.

– Вони не важкі.

– Будь ласка, – прошепотів я, – будь ласка.

У її очах більше не було нічого. Була та відсутність, яку я вже бачив, вона немовби відмовилася від усіх бажань. Долонями я відчув піт, що залишився від її долонь на ручках сумок. Ми зійшли тими іржавими сходами до самого насипу. Вона відчинила двері, а я захряснув їх за нашими спинами. Усе було оповито тією самою безпорадністю, квітчаста ряднина на диванчику, постер із мавпою, що тримала в лапах пляшечку, той же запах білил і отрути. Я відчув якийсь зсув, що м’якою й гарячою масою просочувався мені під мозкову оболонку. Сексуальний імпульс не поспішав, я був кволим, млявим. Я поставив сумки на підлогу, під стіл закотилася банка пива. Вона не нахилилася по неї. Стояла, притулившись до стіни, і дивилася у вікно між ламелями жалюзі. Я попустив краватку, яйця наче поважчали в мене між ногами, почуття було неприємне. Цього разу я взяв її ззаду. Її очі змушували мене замислюватися, і, врешті-решт, це була моя справа, як і що робити. Я хотів відчувати її реберця, потилицю. Можливо, я подряпав їй спину, не зміг уникнути цього. Потім я поліз у кишеню штанів по гаманець. Я поклав гроші на стіл.

– Це за розморожені продукти…

Вона не відповіла нічого, Анджело, вочевидь, мені вдалося образити її.

Твоя мама була в садку з Рафаеллою, улітку вона орендувала котедж на пляжі, неподалік від нас. Вони сміялися. Я нахилився й ледве доторкнувся губами Ельзиної щоки. Вона сиділа в шезлонгу, рукою провела мені по волоссю. Я одразу ж відхитнувся. Боявся, що помітить на мені чужий запах.

Рафаелла підвелася:

– Піду я, бо обіцяла Ґабрі принести свого мусу.

Більшу половину дня вона проводила у воді з шапочкою для плавання на голові. Вона колихалася за кілька метрів від берега, в очікуванні, що хтось на пляжі теж вирішить поплавати. Кілька змахів, і вона опинялася перед тобою, неначе поплавище. Їй дуже подобалося базікати на молу, могла розповісти безліч історій, бо безупинно подорожувала. Ельза синіла від холоду біля неї. А от Рафаелла не потерпала від холоду, її купальник не висихав навіть після заходу сонця.

Я затримав свій погляд на її товстеньких стегнах без усякої причини. Вона обеззброїла мене з притаманною їй іронією. Засміялася.

– Що вдієш? – сказала вона, киваючи в бік Ельзи. – Подруги худеньких завжди товстенькі. – Узяла своє парео. – Ти такий блідий, Тімо, чому б тобі не позасмагати?