Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

– І як же ж правильно вчинити?

– А хто його знає, як правильно? Це вже кожен сам вирішує. Головне – роби так, щоб ані самому, ані дітям, ані онукам не було за твої вчинки соромно.

– Дякую, старий.

– Приходь, завжди радий.

Я залишаю старго біля вогнища і повертаюся до реальності. Мені трохи легше.

Коли я побачив його вперше, йому було десь місяців п’ять. Смішний, з велетенськими вухами і на тонких ніжках, він підійшов звідкілясь ззаду, тицьнувся вологим носом у руку і відразу ж її лизнув.

– О, Бембік прийшов, – сказав мені провідник. – Відчуває, що ти свій, до чужих не йде.

Пізніше я дізнався, що Бембіка знайшов пожежник. Мале оленятко лежало в балці поруч з дорогою. Пожежники саме гасили покинуту хату на хуторі, й один, відійшовши в бік лісу, побачив малого. Куди поділася мати-олениха, так і не дізналися. Загинула у вогні, чи вогонь відрізав шлях до маляти. Одним словом, знайду забрали і відвезли до Чорнобиля.

Місцеві давно звикли, що в місті живе багато звіру: кабани, олені, лисиці, тхори, само собою – коти та собаки. Прижився в пожежній частині й Бембік.

Коли я побачив його вперше, у мене не було нічого, чим би пригостити, тож я спитав у провідника, де можна купити солодощі.

– Оно, магазин, – махнув чоловік рукою вздовж дороги. – Йди, там усе є. Йди, не переживай, Бембік за тобою піде.

Так і сталося. Ми підійшли до обшарпаної будівлі, на першому поверсі якої був магазин усього одразу, а на другому – кафе «Вічний зов», яке, щоправда, не працювало.

– Дайте триста грамів печива, – попросив я продавчиню.

До речі, оленятко зайшло зі мною просто в магазин, однак це не справило на тітку враження. Вона зважила печива, я розрахувався, і ми пішли з Бембіком їсти.

Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?

Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.

– Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.

Я не дослухав. Що там слухати, і так усе зрозуміло. Молодий олень, який вірив людям, заплатив за свою віру найдорожчим.

– Вот, плять, пабачим, шо ти запайош, кагда тут будуть руськіє танкі!

Таку фразу ще весною видав один мій знайомий диванний сепаратист. Я не хочу називати його імені й прошу спільних знайомих не робити цього, бо ж у дурачка є родина, дитина і, не дай бо’, ще щось.

Одним словом, з самого початку Майдану цей товариш впав у депресію. Потім почав сперечатися з людьми, бризкати слиною. Коли ж йому натякнули, що можуть порихтувати хребта, він припинив спілкуватися з живими опонентами і пірнув у павутиння Інтернету.

– Браття! Шо рабить? – волав він у соцмережах. – Страна ніатвратіма катітся в бездну, і я не хочу разом з нею!

Спочатку він цікавився, як виїхати на ПМЖ до Росії чи Білорусі. І люди пояснювали йому шо до чого. Причому досить детально.

Однак коли людина хоче не їхати, а лишень балакати, це з часом стає видно, і росіяни з білорусами на нього поклали те, що зазвичай кладуть на тих, хто дофіга триндить.

Тож він переключився на інший фронт.

– Браття! – скавчав чувак. – Давайте пакостити армії!

Після цього з’являлася ахінея типу «підкрадіться вночі до танка і насипте піску в бак». Ті, хто спочатку активно з ним спілкувався, теж зрозуміли, що діла не буде, і з часом забили болт.

Ну і, відповідно, тепер на його сторінці все скотилося до повного маразму. Ось, наприклад, пост: «Браття! Давайте дізнаємося скількі нас. Візьміть гривню. Напишіть на ній: „Хунті пиздець“. І запускайте її в обіход».

Далі взагалі прикол: «Не бійтеся. Автомати приймають розмальовані купюри. Однак увага! Писать можна тільки на одному боці, бо інкше нічого не вийде…»

Еге, думаю, сепаратист сепаратистом, а гривеньку береже… боїться прокакать.

Одним словом, почитав я цей опус і навіть хотів щось написати, аж бачу, що на нього взагалі відгуку немає. Жодного. Докотився сепаратист, уже всі знають, що в голові навіть не вата, а тупо вавка. То й не став нічого писати.

А сьодні один спільний знайомий виставлявся, бачу, і він прийшов. Нє пабрезгував. Усівся, випив, попоїв. Тостів, правда, не казав, однак прикластись до свята політичних опонентів не відмовився.