Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Далі сталося те, що сталося. Гинули люди, часу не вистачало на спілкування навіть з друзями, не те що з ким попало. Знову я згадав однокласника, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Ще подумав: «Може, я погарячкував, і тепер у нього дійсно серйозний шанс стати горою за Батьківщину?»

Потім хуйло таки віджав Крим і почалася вакханалія на Донбасі. А з Криму саме пішли біженці. Тоді я вдруге згадав про однокласника. Як не крути, а вся та чехарда з присягами, відмовами приймати російське громадянство була серйозною.

Розв’язка настала буквально днями. Зустрів я спільного знайомого. Ну слово за слово торкнулися і теми цього защіщалкіна.

– Знаєш, – опустив очі в землю знайомий, – а він же ж російську присягу прийняв.

– Може, громадянство?

– Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.

Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фоток – то одне, а реальність – то зовсім інше.

– А ви з України?

Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.

– Ага, з неї, рідної.

– А ми з-під Львова, працюємо тут.

Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.

– То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?

– Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.

– А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.

Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.

– Наші хлопи й на Майдані з перших днів були, й на війну першими пішли, – ледь не плаче пані. – Ну як так? Хто везе, на тому й їздять? Ми он на вихідних теж будемо додому їхати, бо чергові повістки поприходили. Хоч лягай під військкомат, щоб останніх не забирали. Та ж плюнуть і переступлять.

Ми з товаришем ще деякий спілкуємося з жінками, намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Потім залишаємо жінок і йдемо по номерах збиратися в дорогу.

Минає деякий час, ми спускаємося в ресторан щоб перед від’їздом трохи під’їсти. Щойно перетинаємо поріг, як з кухні на весь ресторан лунає:

– Слава Україні!

– Пшепрошам, пані, де ту єст двунайстий нумер?

Троє українців стоять посеред старовинного польського містечка, який за час свого існування встиг побувати чи не в п’яти різних державах, і фактично проходять квест «піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що».

Ми шукаємо старого Юзека. Старий Юзек переїхав кудись сюди ще до Другої світової. А колись, ще зовсім малим, він разом з товаришем Ільком жив у Турці, що на Львівщині. Товариші разом навчалися, гралися, пустували. Аж допоки не прийшло страшне доросле життя. Юзикова родина втекла від совєтів на захід, Ількова лишилася в Радянському Союзі. Хлопці більше не бачилися, тільки якийсь час писали один одному.

Минула купа років. Упав Союз, фактично зникли кордони. Ільку вже вісімдесят сім. Десь так і Юзеку.

Дізнавшись, що син їде у краї, де живе товариш, Ілько дав адресу і попросив передати вітання.

І ось ми тут. Старовинне містечко в горах. З фортецею, старовинним собором і купою будинків, які, мабуть, пам’ятають обличчя королів Нижньої Сілезії. Вулицю знайдено, будинок теж. Піднімаємося на третій поверх. Дзвонимо і помиляємося квартирою. Чоловік, який відчиняє двері, вислуховує нас і сумно киває на сусідні двері.

– То Юзека мешканя. Тілко юш нєма єго. Змер. Рокув тши, як змєр.

Час – єдине, що не можна зупинити. Ми спізнилися, і старий Юзек уже далеко звідси. Однак ми дізналися, що у Юзека є донька й син, кілька онуків. Тож, хоча старого Юзека ми не застали, в цілому їздили і шукали не дарма.

Здається, це був дев’яносто сьомий. Здається, його звали Чі, і, здається, він був з Кореї. Я побачив його на території прикордонного загону на Закарпатті.

Він сидів на ґанку біля триповерхового гуртожитку, який переробили під тимчасове житло для затриманих порушників кордону, і плакав.

На вигляд до двадцяти. Маленький, худий, він закрив голову руками і, розхитуючись з боку в бік, неначе метроном, повторював:

– So do not! So do not!

Я саме приїхав знімати репортаж про нелегальних мігрантів, яких затримали на кордоні з Польщею і тепер тримали в приймальнику-розподільнику, до вирішення долі. Приймальник був переповнений. Люди і так жили одне на одному, а з кордону везли все нових і нових шукачів кращої долі, яким не пощастило перетнути наш кордон.