Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.

– Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.

Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.

– Лікарю, – підбігла до нас жіночка-медик, – його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо у нього з ранами. Хтозна, скільки часу вони не оброблені?

Лікар закурив, випустив угору дим.

– Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.

Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.

– Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повних – і фізичних, і моральних. Дожилися, млять.

– Не плач, доню, не треба!

– Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.

– Воно ж ніби й перемир’я, а там, може, й до повного миру недалеко.

– То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.

– Ти дзвонила йому?

– У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.

– І шо каже?

– Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.

– Ну головне, живий.

– Ага.

– А шо Пашка, бешкетує?

– Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.

– Клята війна.

– Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!» – і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»

– Скучає за Ігорем?

– Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.

– Так, хто б міг припустити, шо таке буде?

– Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?

– То все політики, доню.

– Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?

– Не заводься, доню, не накручуй себе.

– Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на п’ятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?

– Ми не вибираємо, в які часи жити.

– Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.

– І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?

– Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.

– Ну бувай, доню. Пашку цьомай!

– Добре, і ви, мам, там тримайтеся.

Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.

– А на тракторі можеш?

– Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!

– От і чудово, таких спеців нам і треба.

За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Під’їхав, направив рампу з ковшами в потрібне місце – і гайда. Кілька хвилин – і чорновий варіант окопу готовий.

Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки або риючи окопи. Усе було нічого, та землерийка не броньована. І одного разу в неї таки прилетіло.

Почувши свист, навчений досвідом Вадік пірнув у щойно виритий окоп. Гупало майже над головою. Коли ж обстріл закінчився і він виліз, то побачив, що одне заднє колесо КрАЗа відірване повністю, друге спущене. До того ж посічені осколками бік і капот.

Заводитися агрегат не хотів, а щоб здорова машинерія не привертала уваги до блокпосту, її «Уралом» відтягли в найближче місто під військову частину.