Руслан Горовой - Казки на ніч [збірник]

Хвилин за тридцять Іванко вже стояв біля Горпининої садиби. Умовно постукавши у вікно, він переминався з ноги на ногу.

– Привіт, Іванку! – Горпина прочинила шибку. – Чого тобі вдома не сидиться?

– Мені б півлітру.

– Ти, Іванку, добрий хлоп, однак у борг я тобі більше не дам. Ти мені вже за дві літри винен. Тож, хоч і Великдень, або гроші, або гуляй.

Горпина хотіла причинити шибку, та Іванко притримав.

– Не поспішай, я розрахуюся. – Іванко витягнув з кишені штанів старенького шкіряного гаманця і, трохи відкривши, тицьнув Горпині.

– Дивись!

– Шо там? – Горпина висунулася з вікна, зазираючи в надра гаманця. У наступну мить очі Горпини стали великими, як два блюда. Вона перелякано прикрила губи рукою. – Та невже?

– Так і є, – задоволено пхикнув Іванко. – Візитка Яроша!

Іван Іванович не мав обох рук. Тобто руки мав, не мав кистей – відірвало на війні. Рани, звісно, затягнулися, однак усе подальше життя Іван Іванович жив так, з культями.

Уперше я побачив його, коли йшов у школу. Стара школа була поруч з аеродромом. Лише бюст Леніна в актовій залі вказував, шо це храм знань, а не стайня, якою ця споруда й була під час німецької окупації.

Іван Іванович був дійсно світлим ликом у цій стайні. Він не мав рук, але в нього було таке серце, якого не мали всі ми разом.

Я, першокласник, побачив його відразу. У піджаку, з культями, він знімав перше вересня на кінокамеру.

Я не буду брехати, що ми товаришували – діти не вміють товаришувати з набагато старшими, та ще й з каліками. Однак я часто спілкувався з ним, питав поради.

Останній раз ми бачилися понад десять років тому. Він уже поганенько ходив, однак очі так само світилися жагою життя, як і в той день, коли я побачив його вперше. Іван Іванович пропрацював кіно-, а потім відеооператором усе своє життя. Без обох рук.

Першому знайомству з фото- та відеотехнікою я завдячую йому. У моєму житті не дуже багато траплялося людей із силою волі його рівня.

Я весь час згадую Івана Івановича, коли мені справді страшно або я маю зробити вибір. І все стає на місця. А ще він дуже любив Україну. Я певен, що він, якби був живий, і зараз був би там, де журналісти в найбільшій небезпеці. На лінії вогню.

– Привіт, як ти?

– Привіт, Руся! Нормально все.

– А де ти?

– Та в госпіталі.

– Ого!

З Василем я познайомився під Донецьком. На початку серпня він стояв на посту біля Мар’їнки, а я з друзями привіз їм гуманітарку.

Молодий, весь час усміхнений, він дуже дисонував з картинкою навколо – схованими в соняхах танками, закопаними в землю самохідками та блокпостом із чергою машин та автобусів.

Він розповідав про своє життя, роботу на шахті, а потім у профільній малотиражці. Розказував про побут на війні, про сподівання та плани на майбутнє.

Обмінялися телефонами. Я повернувся до Києва, а їх почали класти мінометами. Декілька пацанів загинуло, ще більше було поранено і відправлено по госпіталях у різні куточки країни.

Васю Боженька беріг. Саме Вася давав мені телефони всіх поранених пацанів, яких я розшукував і яким намагався допомогти. Саме Вася був на блокпості до останнього, аж допоки їх не замінили.

Деякий час Вася перебував у базовому таборі десь на Дніпропетровщині, а потім ніби мав їхати додому. А оце дзвоню, а він у госпіталі.

– Розумієш, шось спати взагалі не можу. Нерви, мабуть. Та й серце бухкотить на всю.

Нерви? Ще б пак, думаю собі. Він пішов на війну в квітні й пробув на передовій у різних місцях аж до вересня. Тут жоден організм не витримає.

– Слухай, Русь, – каже раптом, – тут таке діло. До мене звертаються люди, які дуже хочуть допомогати солдатам на передовій. Питають, чи знаю я гідних волонтерів, які не розкрадуть кошти. А я оце розумію, що вам точно довіряю, бо бачив вас у ділі. Дай мені номер картки, будемо допомагати іншим солдатам разом.

Я не можу сказати, що мене легко розчулити, однак відчув клубок у горлі. Солдат, якому ще місяць тому самому була потрібна допомога, збирається допомагати іншим.

Життя час від часу підкидає історії, яких не вигадає жоден романіст. Війна напинає всі людські жили і витягує назовні все – і погане, і героїчне. Є люди, якими я відверто пишаюся.

– Ти лікуйся там, Вась, звісно, номер картки я зараз СМСкою кину, та ти, головне, здоров’я віднови.

– Ви розумієте, – казав бородатий дядько, учитель музичної школи, моїй мамі, – він ще маленький, у нього пальці мають зміцніти. Саме тому на гітару беруть не в першому, а в третьому класі.