Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Я здогадувалася, на що тато натякає. На те, щоб його дурненька доня, чого доброго, всерйоз не захопилася Левком. У мене інше середовище, переді мною школа і гімназія, бали і вишукане товариство. Але склалося так, що ми обоє пішли однаковими стежками – і вчилися, і в той же час не здобували офіційної освіти. Я не поїхала до міста – не змогла перебороти свою агорафобію. Моїми вчителями стали тато з мамою, а ще Ян, якого тато запросив з Луцька. Левка ж навчав Тадей Мандрика. Звісно ж, пан Тадей не давав Левкові уроків музики та малярства, заради яких мої батьки найняли Яна, і не змушував його перечитувати стільки художньої літератури, як змушувала мене моя мама. Але він, попри загальну освіту, давав йому ази чогось значно важливішого, практичнішого, потрібнішого для життя. Пан Мандрика був не тільки талановитим костоправом, а й дуже добрим вчителем і справжнім філософом».

«Я не знаю, куди подівся після тієї ночі капітан Рубльов. Мар’яна каже: це добре, бо навіщо мені тримати у своїй світлій голівці всякі жахи? Немає того злецького чоловіка, того анциболота проклятого, то й добре. Без нього навіть дихати легше стало. Тепер ніхто не буде мене лякати та чіплятися до мене. Мабуть, вона має рацію.

Вчора прочитала книжку про загадки мозку. Тато купив її у Варшаві під час останньої поїздки, якраз перед тим, як німці захопили Польщу. Він любить такі видання. Чи любив?.. Я вичитала, що іноді мозок блокує пам’ять – щоб не травмувати психіку і вберегти себе самого від зайвих потрясінь. Який же, виявляється, розумний мій мозок!

Не можу пригадати, що було тієї ночі до приходу Левка… Зате добре пам’ятаю, як прибіг Левко. І як він притулив мене до себе. І як сказав: «Не плач, Вишенько!..» Серце його стукотіло так само, як тоді, на мосту. Ніби воно було у моїх грудях. Ніби досі оберігало оту мою половинку, яка залишилася після смерті Марини».

«Цілий день просиділа у погребі. Мар’яна зачинила мене там і ключ заховала. Левко попередив, що буде облава – усіх, кому більше чотирнадцяти років, мають забрати до Німеччини. Я туди не хочу. Ненавиджу нацистів. І нікуди не збираюся їхати зі свого дому! А якби мене взяли силоміць, мабуть, не доїхала б не те що до Рейху, а й до найближчої станції. Бо вже за брамою в мене почався б напад паніки, а у вагонах, набитих людьми, я просто не витримала б».

«Левко казав, що тільки-но закінчиться облава, можна буде виходити зі схованки. Бо її будуть робити привезені з гебітскомісаріату німці і поліцаї. Ввечері вони поїдуть назад до міста. Мар’яна відчинила мені вночі. Я ночувала у будинку. Але, думаю, небезпека не минула. Треба бути весь час насторожі».

«Рудий Ганс із поліцаями розшукує Левка. Йому загрожує арешт за те, що він попередив про облаву і вивезення старолісівських хлопців та дівчат до Німеччини. Левко зник. Навіть Мар’яна не знає куди. Як я хвилююся! Боже, відведи від нього біду! Сохрани і спаси його, Всевишній!»

«Вчора знову сиділа зачинена у погребі, поки Мар’яна випроводжала того рудого німця. «Український шнапс», настояний на дикому вересові, добряче розв’язав йому язика. Виявляється, він таки заповзявся вивести на чисту воду і виловити всіх дівчат і хлопців, які заховалися від облави.

– Щоб його чорти на болото вивели та й там покинули! Щоб його родимець побив! – зітхнула Мар’яна. – Бо як тіко стемніє, почне він на своєму драндулеті селом ганяти та людей лякати. З самого ранечку мусиш знов ховатися.

Я ховалася. Але німець більше не з’явився. Мар’яна сказала: їхав вельми п’яний, мотоцикл занесло на гірці, він ударився об дерево і розбився. Чи сам, чи з чиєюсь поміччю – ніхто не знає. Нібито сам, бо німці не проводять обшуків. А може, це мій ангел-охоронець мені допомагає – позбавляє від ворогів, тільки-но вони підступаються надто близько до мене і починають загрожувати моєму життю?»

«Зі мною творяться дивні речі. Вранці прокинулася – дощ моросить. А я вчора залишила у саду мольберт з недомальованим етюдом. Було так погідно і сонячно, от я накинула на малюнок полотнинку і пішла у дім. Подумала: домалюю ранковий пейзаж завтра. І ось на тобі! Мабуть, фарби потекли. Тільки зібралася вибігти під дощ, глянь – мій мольберт на веранді стоїть. Біла полотнина абсолютно суха. Запитала Мар’яну, чи це вона заховала моє мальовидло від дощу. Вона каже, що ні, навіть у сад відучора не виходила. Але ж я точно пам’ятаю, що залишила малюнок у саду! Чи, може, все-таки ні?..»

«Альтанка напівзруйнована. Її навіщось потрощили солдати – знесли дашок, позрізували поручні. Не нинішні, німецькі, а ще ті, червоні, які будували якесь укріплення на горі і жили у нашому великому будинку. А я так любила її! І зараз іноді вмощуюсь на єдиній збереженій лавочці з книжкою в руках. Вчора читала Жуля Верна. Потім відклала книжку, задивилася на хмаринки, що обганяли одна одну, і подумки помандрувала за ними. Сьогодні згадала про покинуту книжку. А вона – на веранді, там же, де нещодавно несподівано об’явився мольберт».