Надія Гуменюк - Танець білої тополі

«Нас називали осадниками. Але це не так. Колоністи-осадники після польсько-совітської війни отримали великі наділи на цих теренах безплатно, просто так. Хоча, мабуть, все ж таки не зовсім просто так. Вони мали укріплювати дух Другої Речі Посполитої на східних кресах, і держава щедро віддячувала їм за це.

Мій тато придбав цю землю за свої кревні. Він трохи зібрав грошей за свою викладацьку роботу, а ще взяв кредит у банку аж на тридцять років. За ці гроші і купив землю, на якій збудував дім і заклав сад. Тато завжди мріяв мати такий маєток – щоб поруч і річка, і ліс, і гора. А ще його завжди вабила старовина. Колись він розповів мені, що на цій горі у давнину, за часів литовського князювання, стояв замок. Він належав шляхтичеві з таким же, як у нас, прізвищем. Достеменно не відомо, чи був то хтось із татових предків. Документи не засвідчували, але й не спростовували цього. Замок кілька разів спалювали – то турки, то татари. А пізніше, вже понівечений, розібрали по цеглинці свої ж селяни. Тато думав навіть збудувати дім на тому місці. Але під горою затишніше, ніж на горі.

Отож, переселився він сюди добровільно. Ні, мабуть, я знову пишу не зовсім точно. Оселило його тут кохання. Велике, шалене, палке, з першого погляду, а з точки зору вічно правильних обивателів – дивне і якесь трохи ненормальне. А хіба можна говорити про добру волю, коли це божевільне почуття налітає, як вихор, підхоплює тебе, мов крутіж, захоплює кожну твою мозкову звивину, кожну клітину тіла і ти вже усі свої помисли й дії підпорядковуєш тільки йому?

Тато одружився пізно. Колись я його запитала, чому він, такий вродливий (я завжди вважала тата найвродливішим чоловіком у світі), так довго був сам. Він засміявся: «Чекав твою маму. Спочатку, поки вона народиться, потім – поки підросте, а тоді – поки закінчить гімназію». Пожартував, звісно. Але зустрів він її справді пізно – вже тридцятип’ятирічним. Викладав математику в гімназії на Холмщині – спочатку вона була українською, а потім її перевели на польську мову. Мама закінчувала цей навчальний заклад. Їхній бурхливий і пристрасний роман опинився в центрі пересудів і спричинив цілу бурю в містечку. Освітянське керівництво не схвалювало того, що шляхтич Міхал Вишнецький закохався в етнічну українку. Татові батьки воліли, щоб їхній син одружився з католичкою. Мамині батьки, які ревно дотримувалися українських традицій і православної віри, були категорично проти того, щоб їхня красуня Ольга виходила за католика-підстарка (авжеж – майже сорок!). А татові колеги, серед яких були і самотні молоді викладачки, які з надією поглядали на нього, вродливого і неодруженого, пліткували, як шинкарки, й несамовито засуджували цей зв’язок.

Та закохані ні на кого не зважали. Тато й справді ніби всі тридцять п’ять років збирав свої почуття, вирощував їх у серці, і вони зрештою вибухнули з такою силою, що зупинити цей вибух вже неможливо було. Як неможливо зупинити виверження палаючої магми, що впродовж багатьох років, невидима для людських очей, збиралася, закипала, клекотіла у жерлі вулкану, аж поки не вирвалася на волю. Отож тато з мамою одружилися. Наперекір своїм родинам, всупереч всім правилам і суспільним приписам. Там же, в Холмі, у них народилася перша донечка, моя старша сестричка. Мама називала її Мариною, Маринкою, тато – Марилею, Марилькою.

На Волині на початку двадцятих років, після Ризького договору, коли її землі відійшли до Другої Речі Посполитої, всі російські навчальні заклади стали польськими, було відкрито і чимало нових польськомовних. Відповідно, потрібні були і вчительські кадри. Тата перевели на Волинь – уже директором гімназії. Спочатку батьки з Мариною жили у директорському помешканні при гімназії, а потім заклали у Старолісах, на купленій у кредит землі, наш маєток. Тут уже появилася на світ я.

Не можу й досі повірити, що моєї родини, народженої з такої великої любові, вже немає.

Боляче думати. Боляче писати. Боляче, як голому равликові!..»

«Пам’ятаю, як колись любила їздити в гості, як просила, щоб мене взяли на бал до Холма або до Ковеля чи Олики, де жили знайомі батьків. Я була звичайною дівчинкою – непосидючою і трохи примхливою татовою пестункою. А потім раптом стала ось такою… Ніхто достеменно не знає чому. Можливо, й справді через те, що сталося на мосту. Можливо…

Я погано пригадую той день. Більше у пам’яті зберігся ранок – дуже сонячний і якийсь… ніби намагнічений. Промені, здавалося, поколювали шкіру, як тонесенькі голочки. В саду грали троїсті музики, біля будинку стояли запряжені екіпажі, у кінських гривах тріпотіли кольорові стрічки, вишукані пані й елегантні пани з келихами у руках чекали, коли буде подано команду рушати – Маринчине весілля мало відбуватися у маєтку її нареченого.