Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Але вчора Ганс був пацієнтом, просто пацієнтом.

«Не вбий і не нашкодь! Допомагай кожному, хто просить. Переступиш цей закон – і пиши пропало, можеш шукати собі інше заняття. Запам’ятай, Левку: все, чому я тебе навчаю, має бути використане тільки на благо людей». Він пам’ятає. Пам’ятає все-все, про що говорив Мандрика. Але сумнів гризе сумління, як ненажерливий хробачок яблуко. Тадей говорив це у мирний час. Хіба могли вони тоді, під час отих своїх довгих довірливих розмов про сенс життя передбачити ось таку ситуацію?

Так, вчора Ганс і справді був просто пацієнтом. А сьогодні він смертельний ворог, який розпочав на нього дике полювання. Попри його уроки німецької мови і літератури, попри ту крихку, чисто людську симпатію, яка почала виникати між ними, попри загальнолюдську вдячність за звільнення від болю. Це вже другі лови на Левка. Перші розпочали червоні партизани. Він тепер у подвійній пастці. Як вибратися з неї?

Німці перевернули все село – поліцая Левка Ярича не було ніде. Наче крізь землю провалився. Втім, це було недалеко від правди.

Ніка вже не боїться дівчини на стіні. Вона така ж реальна, як і все інше в цій дивній кімнаті без вікон, з меблями у стилі ретро, наповненій ароматами сухого зілля. Тобто реальна не сама дівчина, а її портрет. На ньому – панянка, схожа на Ніку. Дуже схожа. Таке ж мідне волосся з відтінками бурштину і меду, такі ж зелені продовгуваті очі, навіть ластовиннячко біля носа таке саме. Але хіба у світі мало людей з подібними рисами? Минулого року в Києві аж два фестивалі двійників організували. І кого там тільки не було! Від Наполеона і Шекспіра до Арнольда Шварценеґґера і Святослава Вакарчука.

Під портретом високий стіл-тумба зі скошеною стільницею і кількома скриньками, на кожній з яких – прецікава ручка у вигляді голови лева. Мабуть, тоді, коли цей претензійний меблевий виріб майстрували, він ще по-іншому називався – бюром, бюрком чи якось на кшталт того. Ніка вхопила лева за гривасту голову, і та покірно підкорилася їй. Верхня скринька порожня, у нижній – книжка у темно-синій палітурці. Ніка не зразу змогла її дістати. Довелося навіть трішки підсунутися до краю. Цей порух пробудив у плечі гострий біль. Але фоліант із рук вона не випустила. Нарешті вдасться хоч щось почитати.

Під палітуркою виявилася не книжка, а щоденник. На зжовклому, хоч і добротному лискучому папері – рівні рядочки, виведені дрібним каліграфічним почерком. Ніка зачепилася поглядом за перше речення і вже не могла відірватися.

«Відтоді як не стало сестри, у мене ніби половинку серця відтяли. А другій половинці з того самого дня постійно лячно. Вона завмерла у чеканні. Мені весь час здається, що ось-ось Марина (тато казав – Мариля) оживе, як спляча царівна у добрій казці, що все знову стане таким, як колись. Ми будемо плавати на човні, зривати білі лілеї, виходити на гору і милуватися нашим селом. Ми – це Марина з Тимошем і я з Левком. О дитяча наївна віра у дива!

Натомість нові втрати. Коли забирали тата, напівроздягненого (а та вереснева ніч була дуже холодною), зляканого (я його таким ніколи не бачила, і це просто нестерпно згадувати), мені здавалося, що хтось виймає з мене і другу половинку серця. Мій любий, мій найкращий у світі татко… Мій найдобріший друг і захисник…

А тепер померла мама. Мій світ обмежений мурами маєтку. Він такий неприкаяний та крихкий і такий самотній-самотній. Але все, що поза ним, ще непевніше, воно лякає і спричиняє напади паніки. Я наче равлик, якого витягли з його мушлі і кинули голим на гарячий пісок під палюче сонце. Як боляче!»

«Що б я робила без няні Мар’яни?! Невсипуща моя рятівниця! Скільки її пам’ятаю, вона завжди кудись поспішає, завжди у неї купа справ. Навіть тепер, коли її ніхто не змушує щось робити, вона цілими днями зайнята. Протирає водою з оцтом люстри і келихи, хоч давно вже ніхто у нашому домі люстр не запалює і не п’є вино з келихів богемського скла. Чистить столове срібло, хоч його зразу ж доводиться ховати якомога далі від чужих очей. Натирає підлогу, свариться із солдатами, які гарцюють у нашому маєтку, як дикі коні, дбає про те, щоб я не вмерла з голоду… Я люблю її, але ми так мало говоримо. І це змушує мене більше думати. А відтак з’явилася потреба писати. Десь прочитала, що писання може бути своєрідною арт-терапією. Але, здається, то малася на увазі творчість – вірші, проза. Я завжди хотіла стати художницею, але не письменницею. Отож просто уявляю перед собою когось, з ким би хотіла поговорити. І говорю».