Надія Гуменюк - Танець білої тополі

«Що я роблю? – подумала Ніка, заходячи слідом за нею в передпокій. – Що я роблю? До чого тут Віталій? І що я йому скажу?»

Але він уже їхав назустріч на своєму блискучому візку.

– Was ist das? Wie gent es Ihnen, liebe freulein?

– Що? – перепитала Ніка.

– Хіба ти німецької не знаєш? – перепитав сердито.

– Я вивчала англійську.

– Оце так! Весь наш клас вивчав німецьку, і тільки одна моя однокласниця – англійську. Таке можливо? Запитую тебе, що все це означає і як справи, люба фройляйн?

– Я… не однокласниця.

– А то я не здогадався! То хто ти насправді? – Його погляд враз став змінюватися із сердитого на байдуже-приречений, як тоді, коли він дивився вслід іномарці кольору металік. – Навіщо весь цей маскарад? І чого тобі від мене треба?

Він зчепив пальці рук у замок і ніби сам замкнувся, відгородився і від неї, і від усього світу.

– Я Ніка. Тобто Вероніка Величко…

– Бачу, що не принцеса Монако. Але у мене справді не було такої однокласниці. Навіщо ж ти вигадуєш? Зачекай… Може, ми зустрічалися десь в іншому місці? Здається, я бачив твоє обличчя. Де ж це я його бачив?

«А в нього гарна зорова пам’ять», – подумала, але уточняти, коли і за яких обставин вони перетнулися поглядами, не стала.

– Я б хотіла поговорити.

– Про що?!

– Твій батько…

– Я не цікавлюся батьковими справами! До того ж у нього для справ є офіс. Це все? – Голос знову, як натягнута струна, аж дрижить від стримуваного роздратування.

– Розумієш, я пішла б до офісу, але мене ота божевільна амазонка з приймальні минулого разу в три шиї вигнала і ледь не відлупцювала. Це, мабуть, мало означати, що вдруге вона мене вже нізащо не пропустить до свого боса. А мені дуже-дуже треба передати Владиславові Івановичу…

– Палкий привіт чи слізне прохання від щиро люблячих, вірнопідданих, але бідних виборців, готових обміняти свої голоси на щось більш матеріальне, скажімо, на гречку або ковбасу?

– Це не смішно. І я нічого не прошу для себе. Хай не знищує притулок для бездомних тварин. Хай дасть нам спокій. Просто хай дасть спокій! А то я розкажу журналістам і його суперникам по виборах таке, що після того Владислав Іванович Красков уже ніколи не зможе стати депутатом. Скажи, що приходила донька Віри Величко. Хай він подлубається трохи у своїй пригаслій пам’яті і згадає, хто така Віра Величко. Інакше… Інакше клянусь, що… Клянусь, що спалю цей ваш довбаний замок! От! Зачинилися тут за високими мурами та залізними воротами, ніби на вас ціла орда тьмутараканська приступом суне.

Ніка думала, що Віталій розгнівається, накаже виштовхати її з будинку. Але він раптом голосно засміявся.

– А ти класна мала! Ну просто супер! От потішила так потішила. Замок короля Краскова вона спалить. Це ж треба! А я все думав, хто ж це нарешті відважиться на такий рішучий крок? Слухай, а може, підкинути вашому «Вуха, лапи, хвіст» трохи бабок? Собачки ж, мабуть, недоїдають.

– Від твого батька нам не треба ні бабок, ні прабабок. Хай дасть нам спокій! Просто хай нас не чіпає!

– О’кей! Зрозумів, о гнівна захиснице нашої нещасної, всіма покинутої міської фауни! Але це не його гроші. Я й своїх трохи маю. Принаймні, на костомашки для бідних собак вистачить.

Він під’їхав до комп’ютерного столика, дістав з шухляди кілька банкнот.

– Не ображайся. І не думай, що це пожертва на бідність. Ні-ні, в жодному разі! Просто оплачую рекламу. Думаєш, як на візку, то вже геть ні на що не здатний? Я ж навчаюся на юридичному, тільки тепер дистанційно. Може, це прозвучить трохи нескромно, але зізнаюся – навчаюся на відмінно. Я ж із вундеркіндів – як пішов у неповних шість років до школи, так з того часу й відмінник. Вже давненько думав створити свою юридичну фірму. Треба ж чимось зайнятися, щоб мій геніальний супермозок не заіржавів від бездіяльності. Навіть назву придумав для фірми – «Терези». Що скажеш? Круто?

– Як для крамниці, – усміхнулася Ніка.

– Ну чому це терези викликають у тебе тільки таку асоціацію? – розчаровано зітхнув Віталій. – Богиня правосуддя Феміда, як усім відомо, зображена з терезами в руках. Вони символізують справедливість і міру. Це те, чого сьогодні дуже бракує. Втім, хіба тільки сьогодні? До того ж Терези – мій знак зодіаку.

– Вибач, я пожартувала. Це справді дуже вдала назва. А коли ж ти думаєш створювати свої круті «Терези»?

– Ось щойно і створив. Ну, потім, звичайно, ще доведеться зареєструватися, щось там оформити. Але то вже формальності. Можеш вважати себе моїм піар-менеджером. Ось тобі візитка – а раптом хтось десь колись, у найближчому майбутньому, захоче скористатися кваліфікованими послугами недоученого юриста Віталія Краскова.