Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Особливо цікаві зразу після відходу радянської влади поспішили на гору: що воно там таке секретне вибудували, що на нього місцевим і дивитися не можна було? Недобудований дот, схожий на величезний потворний гриб, з трьох боків врослий сірим капелюхом у землю, похмуро блиснув броньованими дверима і вузьким віконечком-бійницею спереду. Стіни товщиною майже півтора метри, яма глибиною у два поверхи. Три стіни у ямі забетоновані, четверту тільки почали укріплювати, але не докінчили. Спускатися у неї ніхто так і не наважився: між поверхами не доведене до пуття перекриття – всього кілька поперечних брусів, на які, вочевидь, ще тільки збиралися класти дошки. Якщо з такої висоти впасти, можна і Богу душу віддати. Та й за чим там спускатися? Звичайнісіньке глиняне дно, як у могилі на цвинтарі.

– І як воцево страхопудло нас від німоти мало порятувати? – стенув плечима дід Павло Карась. – Це ж треба, щоб фашист йшов прямо на нього, через річку, отако, в лоб, на бійницю. А як він піде з другого боку гори? Від лісу, приміром? Або збоку зайде, від маєтку? І це тре’ було стіко людей зо всеї України зганяти, стіко часу затратити? От дурні совіти!

Кмітливіші хутко зметикували і кинулися розбирати вузькоколійку. За три дні від неї не залишилося й сліду. Від «оборонної точки» нічого не можна було відірвати чи відкрутити, вона так і бовваніла на горі, як мертва гігантська черепаха, нікому не потрібна і невдовзі всіма забута. Бо в селі навіть бою не було. Німці взяли його без жодного пострілу. Поводилися на перших порах так, ніби їм до місцевих немає ніякого діла. Повісили на школу свого прапора – також червоного, але зі свастикою, занесли телефон і всіляку іншу апаратуру. Вибрали неподалік просторішу хату для солдатів вермахту: з неї виселилася польська родина, виїхала з села ще 1939-го. І тільки тоді скликали селян на збори. Повідомили, що тепер у селі буде управа. Представили її голову – Степана Михальського. Селяни повинні дотримуватися порядку, виконувати всі накази гебітскомісаріату: заготовляти ліс для Рейху, здавати зерно, приносити продукти. За непослух – сувора кара, за вчинення опору – розстріл.

Знову почала діяти церква. Отець Петро повернув собі одну кімнату, зайняту хатою-читальнею. З’їздив до Луцька, у Свято-Троїцький собор – тепер там владика Полікарп проводив богослужіння українською мовою, і українські громади відродилися й згуртувалися навколо собору, і газета українською мовою почала виходити. Німці нібито лояльно поставилися до прагнення українців відродити своє, національне, придушуване і польською, і московською владами. І це обнадіювало старого священика.

А за якийсь час із села зникли єврейські родини. Їх забрали на світанку, поспіхом, не дали навіть попрощатися із сусідами. З десяток єврейських хат залишилися пустками. Наступної ж ночі хтось влаштував у них шмон. Ймовірно, сподівалися знайти золото, яке господарі, можливо, приховали до кращих часів.

– Ну от, і ці теж уже людей забирають, – зітхнув отець Петро. – От тобі й культурна нація. Скоро й за інших візьмуться.

Як у воду дивився отець Петро. Скоро окупанти почали закручувати гайки, забороняти все, що йшло врозріз із нацистською ідеологією, насаджувати свої порядки, придушувати і жорстоко карати. Українці для них нічим не відрізнялися від інших поневолених народів – вони мали стати тільки покірною робочою силою.

Десь наприкінці літа, опівночі, хтось постукав у Левкове вікно. Він накинув дощовика і вийшов з хати. Прийшов Платон Репета, з ним ще двоє.

– Їсти щось маєш? – запитав Платон.

– Посеред ночі?

Левко подумав, що гості хочуть домашньої страви. А де її зараз візьмеш? Хіба піч розпалювати.

– Та ми не борщ їсти прийшли. А от сало і хліб посеред ночі такі самі, як удень. Винесеш? – Платон нервово кахикнув.

Левко виніс кусень сала, хлібину, кілька огірків, зібраних вдень на городі. Нічні гості не відходили. Вони ніби придивлялися до Левка, перевіряли його.

– Ти казав, що знаєш німецьку мову, – прокашлявся Платон.

– Трохи знаю. Самому говорити не доводилось, я ж раніш ніколи німців не зустрічав, а от що шпрехають німецькою – добре розумію.

– Те що треба! Завтра ж підеш в управу, попросишся на службу в поліцію. Будеш передавати нам інформацію. Це не прохання, а наказ командира партизанського загону.

Репета нарешті сказав те головне, заради чого і прийшов.

– Я? В поліцію? А що люди в селі скажуть? Що я перевертень, зрадив свою землю, продався німцям? Ні-ні! – Левко злякано позадкував від Репети до вхідних дверей.