Надія Гуменюк - Танець білої тополі

«А він класний! І зовсім не схожий на мажора. Не бундючний, не випендрюється, не роздуває своє его, як таточко. Як добре, що він не такий, як Красков-старший! Тільки де ж я тобі, мій імовірний братику, маю шукати отих клієнтів? Де взагалі знайти потенційних правдошукачів, готових вишикуватися у довгу чергу до тебе? Приватних юридичних фірмочок тепер по десять на кожній міській стометрівці», – подумала Ніка.

Але перша клієнтка знайшлася вже за півгодини. Нею стала Лана. Вона вхопилася за крихітну візитку, як потопельник за рятівний круг.

– А хай він допоможе нам. Хіба наші собачки не потребують справедливості?

Віталій погодився. Але спочатку він усе-таки мусить зареєструвати фірму, адже інтереси «Доброти» треба буде представляти в різних інстанціях, а для цього має бути папір з печаткою. Без папірця, як і без води, – і ні туди і ні сюди.

Віталик і Лана зразу ж стали більш ніж однодумцями. Міс Міцний Горішок, досі зациклена лише на собачих проблемах і одержима ідеєю порятунку всього живого на планеті, почала заглядати у люстерко і навіть чепуритися. Вона тепер часто консультувалася з Віталиком. Ніці здавалося, що Лана не так чекає відповідей на свої запитання, як шукає привід, щоб почути його голос.

А першою справою, за яку взявся ще не довчений, але дуже наполегливий юрист і яка не потребувала навіть реєстрації «Терезів», став пошук Віри Величко. Віталій хутко зібрав для Ніки інформацію, до якої вона не знала, з якого боку й підступитися. Головна звістка виявилася печальною: її мама ще десять років тому померла у колонії. Чи то від гострої пневмонії, чи від раку легенів. А от щодо місця народження Віри Величко, то воно не так і далеко – якихось три години їзди маршруткою. Тільки що ж вона там віднайде? Родове коріння чи обчухраний стовбур, з якого давно відрізали і викинули зайву гілочку на ймення Вероніка?

Ротацію копачів проводили щомісяця. Групу, яка приїхала наступної весни, складали вже не селяни з лопатами, а тільки спеціалісти-східняки з будівельної справи. І розмістили їх чомусь не в маєтку, а в церкві. Левко здогадувався: Бундик вирішив одним пострілом двох зайців убити – і приїжджих розселити, і церкву під цим приводом закрити. І чого вона так муляє Грицикові? От був же собі чоловік як чоловік: трохи галайкуватий, до роботи не нарваний, не вельми богомільний, але на великі свята заходив до храму, паску святив, лоба хрестив. З жінками у нього чогось не ладилося – двічі одружувався й обидва шлюби за кілька місяців розпадалися. Але то привід, радше, зненавидіти жінок, але ж не церкву. А він – як блекоти об’ївся чи якийсь злий дух у нього вселився. Не інакше, як вислужитися перед своїми вищестоящими хоче, довести, що не помилилися вони, коли довірили йому головувати у селі. Відчув уже смак влади. Тепер його від неї не відірвати, як голодне порося від повного корита.

Святі на іконах сумно дивилися на чоловіків, які, наче вівці у кошарі, покотом спали перед іконостасом, на розстеленій соломі, прикритій смугастими ряднами. Хмари смердючого диму від махорки осідали на витончених древніх ликах, витравлюючи з образів трьохсотлітній аромат ладану. Отець Петро кожного вечора заходив до церкви і просив чоловіків бути обережними із самокрутками – боявся, що дерев’яний храм, споруджений ще у шістнадцятому столітті, може спалахнути від недопалка. Над ним незлобиво підсміювалися: «А спалахне, то Бог погасить, йому ж із неба все видно – не дасть згоріти своєму добру». Священик хапався за серце і шкандибав у свою комірчину молитися.

Двічі приїжджала донька, яка вийшла заміж за священика із сусіднього села, просила батька перебратися до неї – так і йому буде краще, і їй спокійніше. Отець Петро навіть слухати не хотів про переїзд. Якщо він покине церкву, то хто ж її оберігатиме? Ці антихристи тільки й чекають, щоб він одступився.

Левкові шкода було старого священика. Часом заходив до нього поговорити, приносив якогось смаколика від тітки Мар’яни. Отець Петро пригощав його трав’яним чаєм – на травах він знався не згірш баби Мокрини. Іноді чаювання перетворювалося у мирну бесіду, іноді розпочиналося приязно, а закінчувалося суперечкою. Так було і цього разу. Левко захоплено розповідав отцеві про зміни в селі. Ще клубу не побудували, а вже драмгурток створили і концерт готують. Може, навіть до Києва з концертною програмою поїдуть, на огляд художньої самодіяльності. А чого? Все може бути. У Старолісах он які голоси! Шкода, що він сам не грає і не співає. А так би хотілося до столиці. Наступного року обіцяють почати будівництво нової школи, а там і клуб та бібліотека з’являться. Всі люди будуть працювати у колгоспі, вільна праця зробить їх щасливими, молодь поїде вчитися у великі міста… О, у них тепер будуть свої і вчителі, і лікарі, і артисти.