Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Але тут уже Платон гнівно нахмурив брови.

– Но-но! Ти кинь ці попівські та буржуйські штучки, Левку! Може, ще й молишся разом з отим пережитком минулого? І чудо природи із себе не корч! Теж мені – провидець, шаман-ворожій, доктор-самоук! Руки в нього особливі, настоянки з мухоморів проти радикуліту він робить. Будемо вважати це першим попередженням. Ще раз пошаманиш – зберемо комсомольські збори, вліпимо догану і з хати-читальні – на всі чотири сторони. Я ж тебе по старій дружбі, в пам’ять про брата твого Тимоша пристроїв, а ти… Думаєш, як грамотій, то й замінити тебе не буде ким? Знайдуться!

До чого тут шаманство і ворожіння? І хто б іронізував про Провидіння, але не Платон. Бо він таки мав би знати, що є над людьми вища сила і вона не обминула карою його родину та його самого.

Кажуть, що Платон мав тоді років сім. Його батька, Івана Репету, того літнього ранку страшенно розізлили сороки. Вони звили собі гніздо на високому осокорі біля хати Андрійчуків іще давніше, ніж Репета оселився у ній. Рядовий царської армії Репета ще тягав кулемета і стріляв з нього на німців та австрійців, коли скрекотухи вже виводили тут своїх пташенят. Поранений на тій світовій бійні, він пристав у прийми до солдатської вдови і змушений був терпіти галасливих чорно-білих сусідів, які не звертали ніякогісінької уваги на нового господаря. Кожної весни сороки підрихтовували своє гніздо і кожного літа виводили сороченят. Між господинею і птахами було укладено негласний паритет: сороки ніколи не хапали у Ганниному дворі курчат і качат, а люди не чіпали їх і не займали сороченят, які іноді перед тим, як вилетіти у світ, випадали з гнізда і бігали у садку. Цього разу пара сорок знову зчинила ґвалт, бо неслухняні чада, намагаючись скоріше вилетіти з рідних пенатів на своїх ще не зміцнілих крилах, опинилися у траві. Іван Репета, затятий мисливець, якраз купив нову рушницю. Розпасійований тим скрекотінням, він схопив свою обновку і вискочив у двір.

– Дивіться, як треба! – сказав маленьким синам, Платонові і Толикові, й вистрелив у сороку.

Пташка впала у траву, просто посеред переляканих пташенят. Сороченята розпачливо бігали біля матері, тріпотіли крильми і жалібно пищали. Тато сорока то падав у траву, то злітав над садком, то голосно скрекотів над мертвою, то відштовхував дзьобом малих від неї. А вони все бігали і пищали, бігали і пищали.

За годину після того малий Платон взяв у руки приставлену батьком до стіни рушницю і так само, як він, натиснув на гачок. Куля влучила прямісінько у серце його дворічного братика Толика.

Платона не осуджували – дитина, що з неї візьмеш. Але як він жив з цим? Чи думав коли про те, чому так сталося? Левкові раптом захотілося запитати його про це, але змовчав.

– Добре, – сказав, – як не можна, то й не можна. Я справді ніколи й не вважав себе лікарем. А костоправ – не ворожій і не шаман ніякий. Це просто треба вміти. Та хай… Хай люди їдуть до району, коли там лікарня відкриється. Хіба ж я проти?

Вночі хтось голосно затарабанив у вікно до Черкасів. Левко приплюснув носом до шибки. Ніч видалася хмарною, і він не зразу розпізнав у жіночій постаті, що метушилася на подвір’ї, тітку Мар’яну. Здивувався: чого це вона не заходить до хати? Двері ж не замкнені. Мабуть, не хоче, щоб батько чув. Вийшов у двір, зіщулився, бо село затягла сіра мжичка, почав накрапати дощ.

– Левку, біда! – Мар’яна приглушено захлипала і зійшла на шепіт. – Біда! Не знаю, що й робити. Там таке… таке… Капітан… Рубльов… п’яний як чіп… Він уже не раз переймав її, не раз чіплявся. А теперка… «Ти відьма! – кричав. У тебе очі відьмацькі! Або будеш моя, або ніколи нікому не дістанешся!» Господи, що це за ніч така?.. А Олька не спала… Вона теперка часто не спить… Ніби жде невідь-чого… І ззаду… по потилиці… пташкою.

– Як це – пташкою? Якою пташкою? – не міг спросоння второпати Левко.

– Та ж отою, що у них на столі стоїть. Орлом отим на підставці. Йди, і сам побачиш. Бо я ніц не знаю, що робити.

Вже дорогою пояснила:

– Ольга попросила мене зостатися на ніч. Щось вона, воропашна, певне, відчувала, чогось боялася. І от… Нащо мені це, Левцю? Лучче б я вдома була, спала б оце без задніх ніг, сон гарний дивилася, кращий, як ота фільма. А так… Ледь вибралася з маєтку. Там же скрізь очі й вуха. Правда, солдати звечора довго не могли вгомонитися, щось вони святкували, пиячили, ходили тенди-сєнди [39] Тенди-сєнди – туди-сюди ( пол. ). до половини ночі, то, може, й теперка крепко сплять. А копачі, привезені до нас, у клуні ночують… Мо’, хтось з них і бачив, як я бігла. Боженьку, що теперка буде?!