Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Левко знає, що Вишнецька говорить неправду. Є в їхній бібліотеці і російські книжки. Пані Ольга починала вчитися в українській гімназії, але за Російської імперії, тож російську класику також вивчала. Потім заклад став польським. Йому ніяково вказувати на цю неправду. Він розуміє, що змусило жінку так змінити своє ставлення до всього російського. Розуміє, але як він їй це скаже?

– Чому ж би це я мав забути? І німецької мене Тадей Мандрика навчив. Я ж не для себе прошу, а для…

– Знаю, для бібліотеки чи як там вона у вас називається… Не можу запам’ятати цих нових назв. Заходьте, беріть, що вам потрібно.

– Ольго Ва…

– Пані Ольго! – перебила з притиском на першому слові.

– Ольго Василівно! Я ж вам не ворог. Ви закінчили гімназію. Українську мову добре знаєте, не чужа ж вона вам. Могли б, думаю, у школі… Я б попросив за вас… Думаю, прислухалися б. У школі зараз дуже потрібні вчителі. Ну дуже! Обіцяють прислати когось зі Сходу, але поки то ще буде.

– Пане Левку… Ой, перепрошую, паном тепер не можна називати. То як вас там?.. Товаришу Левку? Левку Олександровичу? Товаришу Левку Олександровичу! Може, скажете, куди забрали мого чоловіка, Міхала Вишнецького? Він же старий, у нього слабке здоров’я, хворі ноги. Він… Міхал нікому нічого поганого не зробив. Він порядна людина, людина честі. Стільки років працював викладачем, стільки молодих людей у науку благословив, стільки…

Струна таки тріснула. Чи тільки надірвалася? Левкові здалося, що Ольга Вишнецька зараз розплачеться. Він навіть встиг злякатися: що робити, як її заспокоювати? Але жінка хутко опанувала себе. Знову піднята голова, суворо стиснуті вуста, тільки у зіницях щось зрадливо сяйнуло і згасло. Ніби вона знала якийсь секрет, як приборкувати сльози, вбирати їх у себе, щоб не викотилися з очей.

– Поверніть мого чоловіка, і тоді будемо говорити про все інше. Поверніть мого чоловіка!

– Мамусю! Ну навіщо ти так? Я ж тобі вже говорила: Левко тут ні до чого. Він же не арештовував нашого тата. Його тоді і в селі не було. Та й узагалі… Ну хіба ж бібліотекар – це влада? І хіба ти забула, що пан Мандрика говорив про Левка? Як він про нього говорив?

Вишенька! Нарешті! Боже, яка ж вона гарна! Яка ж вона… рідна! Здалося, що в кімнаті раптом стало світліше, ніби передзимові хмари, що скупчилися над селом, розійшлися і впустили літнє сонце. Серце забилося прискорено, ноги мимо його волі пішли їй назустріч.

– Вишенько!

– Стояти! – Ольга, як розпасійована дика кішка, кинулася на середину кімнати, розкинула руки перед Левком. – Не смійте торкатися моєї доньки! Чуєте, товаришу Левку Олександровичу? Чи не забула я, шляхетна панно Вишеславо, що говорив пан Мандрика? Ні, не забула. І що зробив він для оцього… начальника хати-читальні… не забула. Тадей йому дар його відкрив, він з нього людину цілих десять літ ліпив, справжнє життя подарував. От хай би і йшов тим шляхом, виконував свою місію. Але драб хоче залишитися драбом. І я забороняю тобі… Чуєш, Вишеславо? Забороняю! А ви… товаришу Левку… Левку Олександровичу… Якщо вже надумали взяти у нас книжки, то можете взяти. А чого ж? Якщо можна було отак запросто забрати людину, отак підло, по-злодійськи, посеред ночі, невідомо куди… Що таке книжки в порівнянні з людиною! Але більш у мій дім – ні ногою. І своїм отим… перекажіть: допоки мій чоловік не повернеться, я нікого сюди не впущу. Ні-ко-го!

Міхал Вишнецький не повернувся. Але чужі люди не тільки ввійшли до маєтку, але й надовго розташувалися у ньому. Ранньої весни 1940-го, як тільки зійшли сніги, біля садиби зупинилися три линяло-зелені військові вантажівки. Солдати хутко зіскочили з кузова на землю і почали гатити у браму. А що ніхто не відчиняв, то капітан, який досі дрімав у кабіні, наказав перебратися через мур і відчинити її з другого боку. Браму відчинили, машини в’їхали на подвір’я і зупинилися перед вікнами великого будинку. Солдати почали розвантажувати машини. Скидали чомусь не тільки зброю, а й бури, лопати та всіляку іншу землерийну техніку.

На шум і брязкіт вийшла господиня. Стала на порозі як укопана, не могла зрозуміти, що відбувається, чого на подвір’я вдерлися військові. Командир знехотя відрекомендувався: «Капітан Рубльов». І так само знехотя взявся пояснювати, що в її будинку має розміститися військовий штаб Червоної армії, а на горі, поруч з маєтком, розпочинається будівництво дуже важливої для держави оборонної фортифікаційної споруди.