Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Повернулася, коли вже добре розвиднілося. На місці будиночка залишилася купа сірого попелу. Котенята гралися біля своєї картонної хатки. Димка пильно поводила очима – оберігала їх від нової напасті. Ніка погладила котяче сімейство і вийшла з дворика.

Адресу Краскова вона дізналася ще після того, як побувала в його фірмі. Просто так, цікавості ради. В Інтернеті навіть знайшла кілька знімків новітнього палацу, сфотографованого у кількох ракурсах. Тоді вона дала собі слово, що ніколи навіть не наблизиться до нього. Але сьогодні змінила рішення. Чому його синочок, цей пихатий крутий мажор, цей бабник, у якого ціла купа курвочок (так, здається, назвав їх татко), може жити у таких хоромах, а вона мусить поповнювати ряди безхатьків?

Від крайньої тролейбусної зупинки до «царського села» хвилин двадцять пішого ходу. Перед в’їздом до поселення «нових українців» – шлагбаум. Обминула його і пішла рівнесенькою, як скло, дорогою. «Ось і ця вулиця, ось і цей дім…» І навіть залізна брама чомусь відчинена. Ага, з подвір’я виїжджає іномарка кольору металік з тонованими вікнами. Крізь темне скло не видно, хто за кермом. Зате хлопця за брамою, на залитому сонцем дворі, вимощеному кольоровою бруківкою, вона встигла побачити. Він сидів у інвалідному візку – голова опущена, спина зсутулена, руки складені на колінах – і приречено дивився услід іномарці. Помітивши Ніку, різко підвів голову.

Вони тільки на мить зустрілися поглядами. Чорна брама автоматично поповзла ліворуч, безшумно зачинилася й розділила їх. Але Ніка добре впізнала ці очі – кольору світлого диму, з маленькими темними скалочками навколо зіниць. Очі Владлена-Владислава Краскова. Того самого, який навіть думки не припускав, що його нащадок може бути хворим, а тим більш – інвалідом. Того самого, який так ретельно все спланував, відрепетирував і виторгував собі у долі міцного й розумного сина з абсолютно здоровими генами. Того самого…

То що ж із тобою сталося, брате мій?

Як він міг так по-дурному вчинити? Як?! І навіщо?! Але ж вчинив. Вчинив же, недоріка! Дорогою до Вишнецьких навіть тихенько грів себе думкою: хай знає гонорова пані Ольга, хай знає, що він тепер не просто Левко, а людина при посаді – завідувач хати-читальні. Отож вона вже не зможе показати йому на двері, мусить прийняти і вислухати, бо він прийшов за завданням комсомольської організації, а не з власної забаганки. Тітка Мар’яна так і мала вчора їй сповістити: сільрада і комсомол, мовляв, доручили її небожеві Левкові важливу справу.

У браму навіть стукати не довелося – хвіртка, вмонтована праворуч, уже була прочинена. Отже, його чекали. Чи, навпаки, зарання відчинили, щоб не чекати і не зустрічати? За ворітьми сліпо блимнули два закіптюжені провалля вікон – наче дві порожні очниці. Від того блимання стало трохи моторошно. Треба було б забити вікна дошками, бо як піде сніг, то в будинок білі мухи налетять і до весни лежатимуть. Вікно, крізь яке він колись хотів побачити Вишню і під яким його спіймав сторож Данило, завішене тонкими гаптованими фіранками. Якщо постукати тихенько у шибу… Ні, якщо вже він робить офіційний візит, як представник влади, то треба по-іншому. Де там у них бібліотека? Здається, у правому крилі, за кабінетом Міхала. Так чи інак, а спочатку треба зайти до господині. Може, Вишеслава також разом з мамою. Вишенька… Нарешті він її побачить!

– Слухаю вас!

Голос – як натягнута струна. І Вишнецька на струну схожа – тонка, напружена, з високо, аж надто високо піднятою головою. Мідне волосся з ниточками сивини відтінює блідість обличчя. Чорна сукня із коміром-стійкою робить поставу ще тоншою, а саму жінку старішою. Чи вона й справді так постаріла? Бездоганна, як завжди, зачіска, дві глибокі зморшки біля суворо стиснутих вуст, поперечна борозенка на відкритому чолі. Що зараз у душі цієї жінки?

– То яка справа привела вас сюди?

Присісти не запросила. І отим «вас» явно намагається дистанціюватися, підкреслити, що вона прийняла його з примусу, справді як офіційного представника нової влади, а не як свого гостя і взагалі воліла б краще і не бачити, і не знати його.

– Хотів би попросити, якщо у вашій бібліотеці є українські або російські книжки…

– Ні, російських немає! Є польські, французькі, англійські, німецькі, італійські… Бажаєте почитати? Якою саме мовою, прошу пана професора? – У голосі неприхована іронія, навіть знущання. – Принаймні, польською, наскільки мені відомо, ви добре читаєте. Чи вже так хутко забули?