Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– То що вибираєш? – крикнув услід.

– Я подумаю, – відповіла.

– Думай хутко, бо в нас кандидатів – хоч греблю гати.

Може, і справді попроситися до Греції? Але Регіна – як у воду впала, ніби в теплих егейських хвилях потонула. Ні дзвінка, ні есемески. Тепер уже й не додзвониться, бо в Ніки не стало стільникового телефону. А чого, двірничкою можна б спробувати. Ніяка це не вакансія, але плюсів одразу два. Перший – вставати доведеться рано-вранці, коли ще всі сплять і не бачитимуть, звідки вона виходить. Другий плюс – на день можна знайти ще якийсь підробіток. Завтра вона піде у відділ кадрів. Це ж тимчасово, поки знайдеться щось краще.

Пухкенька «кадровичка» у перуці з білими буклями, що робила її схожою на придворну даму часів короля Людовика, виявилася не такою говіркою, як її начальник, і прямою, як дошка. Хочеш працювати – працюй. Але без офіційного працевлаштування. Що це означає? А те, що є дуже хороша людина передпенсійного віку, якій потрібна довідка про роботу – щоб пенсію соліднішу оформити. Отож для неї важливо тільки ставити підпис у відомості, а махати мітлою й отримувати зарплату буде Ніка, якщо, звісно, погодиться на такі умови. «Кадровичка» радила б їй погодитися: вона ще молода, до пенсії далеко, та й навіщо розпочинати трудову книжку записом про роботу на посаді двірнички?

Ніка подумала: а це й на краще. От знайде собі на день іще одну роботу…

Іншу роботу знайти так і не вдалося. За законом, без паспорта вона і двірником не могла влаштуватися – мабуть, їй не випадково запропонували варіант без офіційного працевлаштування і підпису у відомості. Грошей, які за місяць видали в конверті, ледь вистачило на хліб і молоко. Вона здогадалася, що це не може бути зарплата, вочевидь, лише частина її, але тільки-но хотіла сказати про це, як почула: «Тебе ж ніхто не тримає».

«Веселі коліщатка» закінчилися. Без них було погано: настрій – на нульовій позначці, у голові паморочилося, повернулися нічні страхи. На молоко не могла вже дивитися, на щось краще не вистачало грошей. Згадала: в Інтернеті хтось ділився досвідом приготування рагу з равликів, зібраних у міському парку, хвалився: «Це ж чистий білок». Пішла до парку. Після дощу равлики повилазили зі схованок, розповзлися по траві, на алеї – з десяток розчавлених велосипедами та підошвами бігунів. На одного й сама ледь не наступила. Підняла його, помилувалася ріжками-антенами над рудуватою мушлею і перенесла равлика у траву: «Ховайся, дурненький, і не вилазь на дорогу!» Ні, вона не змогла б їсти рагу з равликів.

Коли стало геть нестерпно, пішла до клубу, де збиралася Лідчина тусовка. Молодий адміністратор, у якого (Ніка це бачила) однокласниця брала «веселі коліщатка», оглянув її з ніг до голови і хмикнув:

– Бабки наперед!

Вона знітилася, відвела очі.

– Ясно, що діло темне. У чувихи немає бабок. То чого ж ти прийшла? Чеши звідси! Лідка тобі вже не допоможе – не літає вона тут, перелетіла в іншу тусню чи навіть в інше місто.

Ніка вже пробивалася до виходу, коли почула:

– А натурою не бажаєш? Це можна. Сьогодні у нас багато клієнтів.

– Яких клієнтів? – здивувалася.

– Ти що, зовсім прибацана? Чи й досі корчиш із себе черницю? Так Ростик розказував нам, яка ти свята, – засміявся адміністратор.

На Ніку ніби хтось окропом лийнув. Вискочила з клубу і просто під зливу. Бігла, як у лабіринті: завернула на якусь вуличку, з неї – на іншу, тоді знову і знову, поки не опинилася на тій, з якої почала, біля клубу. Ростик… Її Ростик! Як він міг? Як він посмів? До біса! До біса Ростика і всіх-всіх-всіх. Зараз вона зайде до клубу і скаже тому гевалові, що згодна. Буде тусуватися, ковтати «коліщатка», веселитися. Зараз… Ні, не може! Повернулася і пішла назад, промокла навіть не до останньої нитки, а до останнього атома душі. Якщо, звісно, душа складається з атомів.

Ніч була важка і безсонна. Якби не Димка… Кицька тихо муркала й облизувала її язиком, ніби Ніка – її дурненьке п’яте котеня. На світанку вона вмилася і пішла замітати двір.

До другої зарплати не допрацювала. Наприкінці серпня старенький дерев’яний притулок спалахнув як свічка і згорів за лічені хвилини. Вона саме збиралася «заступати з мітлою на пост», коли помітила якусь тінь за вікном. Кинулася у дворик і тієї самої миті побачила два язики вогню, що лизали ґанок. Хотіла погасити їх, але не змогла – старе дерево, вочевидь, облили якоюсь сумішшю, і воно спалахнуло, як бігбордів шнур.

Ніка ледве встигла винести котенят. Поставила під яблунею перекинуту догори дном картонну коробку, надірвала її з одного боку – щоб був вхід, накрила цю саморобну хатку клейонкою, поселила туди котяче сімейство і хутко пішла. Десь уже завивала сирена пожежної машини. Якщо її тут застануть, скажуть, що це вона, яка незаконно поселилася у чужій оселі, її ж і підпалила – спеціально чи з необережності. Мабуть, хтось дуже хотів, щоб саме так сказали. А може, намагалися і її разом із цією хижкою…