Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Вишеслава сиділа на підлозі біля вікна. Обличчя не видно – його закрила медово-мідна хвиля волосся, перекинутого вперед. Ніби дівчина спеціально так заховалася, відгородилася своїм волоссям від того, що сталося. Біла мережана сорочка розпанахана від горловини до стану – тонкі тремтячі пальці зібрали її на грудях. Ольга широкими кроками міряла кімнату, ходила з кутка в куток, заламувала руки і щось говорила сама до себе. А біля ліжка навзнак лежав капітан Рубльов. Тіло нерухоме, голова у темно-червоній калюжі.

Страх на якусь мить паралізував Левка. Але від нього чекали допомоги, а не переляку. Що ж робити? Що робити? Хапався за уривки думок, намагаючись хоч якусь із них спіймати за хвіст. Але вони як прилітали, так поспішно і зникали. Раптом перед ним постала картинка. Міст. Потемніле небо. Смерч. Схарапуджені коні. Розтрощені перила. Каміння внизу. Кров, що стікає з сірих валунів до вузького русла річки. Схопив з ліжка ткане покривало, хутко розстелив біля мертвого.

– Підсобіть-но, тітко Мар’яно!

Тіло було важке, ніби камінням набите. Вдвох вони могли б винести його з будинку, але щоб доправити аж до мосту… Ольга, яку попросили допомогти, не могла зрозуміти, чого вони від неї хочуть, і продовжувала ходити. З Вишеньки теж невелика поміч.

– Візок! – наказав Левко. – Біля сараю стоїть візок.

Мар’яна прикотила триколісний візок, яким раніш зазвичай вивозили гній зі стайні. Поклали на нього тіло.

– А тепер – на міст!

– На міст? Ти звар’ював? – аж знетямилася тітка. – Як ми протарагунимо його через усеньке подвір’я? Треба сховати у погребі або закопати в саду. Так, щоб ніхто не знайшов.

– Ні, – сказав Левко. – Це не пройде. Його все одно знайдуть. Свіжа земля, сліди. Погріб у першу чергу оглянуть. Ні-ні, це не підходить. Треба, щоб його знайшли, але не тут. Ви казали, що вчора солдати довго пиячили, що цей… був п’яний як чіп. Усі знають, що Рубльов дуже ласий до жінок. То не дуже й здивуються, що після п’янки він пішов до села, вийшов на міст, посковзнувся, перехилився, не втримався – і полетів головою сторчма, на каміння… Тож маємо його доправити туди. Інакше…

Він не доказав. Але всі розуміли, що буде з Вишеславою й Ольгою, якщо в маєтку знайдуть убитого військового. Вони й так тут на пташиних правах. Спробуй потім докажи, що цей чортів Рубльов тероризував їх від першого ж дня вторгнення на їхню територію, що іншого способу захиститися, зберегти свою честь у них просто не було. Та й не думала, мабуть, пані Ольга, що ненависть додасть стільки сили її ніжним рукам.

Розуміли й інше: якщо хтось вгледить зараз Левка, то й він опиниться там, де Вишнецькі. Але хіба він міг думати про власну безпеку?

– Господи! Допоможи нам, грішним! – перехрестилася Мар’яна. – Не зі злого умислу це зробила раба твоя Ольга, дитину свою від безчестя рятувала.

Ніч була темна хоч в око стрель. Дрібний дощик перейшов у зливу. Злива змивала сліди й обнадіювала, що ніхто такої пори не вештається і не побачить їх.

До ранку в кімнаті Вишеслави не залишилося й сліду від страшної нічної пригоди. Мар’яна все вимила, вичистила, покривало випрала і заново замочила у балії.

Левко прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай. Зайшов до комірчини священика.

– Отче Петре, хочу разом з вами помолитися.

– Молися, сину мій. Щось тебе, бачу, вельми тривожить. Висповідатися не хочеш?

– Не можу, отче. Не можу!

Вітер заповзявся вимести з міста останнє літнє тепло. А Ніка як вискочила вранці з будинку, так і зосталася в чому була. Була ж вона у джинсах і тонкій котоновій сорочці в синьо-блакитну клітинку. Кицьку з котенятами винесла, а про наплічник з одягом не згадала. Не прихопила навіть вітрівку, яку щоранку надягала на роботу (бо і найспекотніші дні зазвичай розпочинаються світанковою прохолодою). Бр-р-р, треба утеплитися, треба утеплитися…

План проникнення до палацу його величності Владислава Краскова провалився. Точніше, сама ж вона його і провалила. Могла проскочити у браму, поки та повільно зачинялася, й ознайомитися хоча б із подвір’ям, якщо не з розкішними апартаментами. Може, десь, за якоюсь алейкою саду, знайшовся б і для неї затишний закуток.

Могла, якби не той приречений погляд з інвалідного візка. Його вона аж ніяк не очікувала. Тоді, в кабінеті, Красков говорив про сина так, наче він крутий мажор з нахилами Казанови. Навіть її прийняв за Віталієву курвочку. Так, цей погляд вибив її з колії, нейтралізував злість і застряг у серці, як маленька кузька за коміром, – ніби й не кусається, не щипається, але ворушить тонкими лапками-дротиками і весь час нагадує про себе. Ну що її проблеми порівняно з цими, в інвалідному візку?