Надія Гуменюк - Вересові меди

Міліціянт слухає Дану і незграбними пальцями обриває дрібні квіточки. А вона з тривогою поглядає в бік вантажівки.

– Ну от, мабуть, і досить, – передає хлопцеві кошика з цвітом. – Ідемо, а то мій чоловік, либонь, уже сердиться. Він, знаєте, не дуже вірить у народну медицину та в легенди. Чистий реаліст. Що поробиш – солдафон…

– Так що ж ті батько і син? Видали таємницю чи не видали?

– Ні, товаришу Іване, не видали.

– А живими хоч зосталися?

Дана мовчить. Міліціянт щось думає, мригає рудими вусиками, зрештою сідає до кабіни і кладе руки на кермо. Дана вмощується поруч з ним. Арсен ставить кошика у кузов, застрибує туди сам і залазить під брезент, ще в селі кинутий у вантажівку – на випадок дощу. Дощу ще немає, але осіння мжичка вже осідає дрібними крапельками, тож брезент виявився дуже доречним.

У хаті вже все зібрано і пов’язано у клунки та вузлики. Тільки два образи, на одному – Ісус, на другому – Богородиця з дитям, висять на покуті, сумовито поглядають на складені речі і людей, що метушаться навколо них. Дана вирішила не знімати образів – хай стережуть хату. Поки в хаті є ікони, вона не покинута, у ній живе дух її господарів. Так колись казав тато Дмитро.

Михайлик вчепився руками у колиску, наполягає, щоб і її забрали з собою. Арсен знімає колиску зі сволока, але несе не до вантажівки, а до комори – ставить на куфер, прикриває стареньким ходником.

– У місті ми купимо Дмитрикові ліжечко. А колиска хай залишається тут.

– У ліжечка немає вервечок і на ньому не можна робити гойда-да, як у колисці, – впирається Михайлик. – Як я буду в ліжечку Дмитрика колисати? Ну як?

Але за хвилину-другу він забуває про свою вимогу. Сидить у кабіні біля Дани, натискає пальчиком на бібікалку, підстрибує від задоволення і підганяє водія:

– Та поїхали вже, дядьку Іване!

Дорогою минають кілька блок-постів. Вартові в одностроях віддають честь офіцерові, що під час зупинок зістрибує до них з машини. Старша жінка у кузові, з головою накрита брезентом – від вітру та мряки, – їх не цікавить. Молода з немовлям на руках та непосидючим малим поруч – тим більш. І тільки неподалік від Рожища похмурий страж дороги змушує показати не тільки Арсенові, але й Данині документи.

– Жінка ваша, кажете, товаришу капітан? – суворо-запитально поглянув на Арсена. – А чого ж фамілія інша? І де штамп про реєстрацію шлюбу?

– Так не встигли ми, товаришу лейтенант. Збиралися до розпису, а тут війна. Мене зразу мобілізували, а вона зосталася. Чотири роки чекала. Хто тоді про штампи думав? Батьківщину треба було рятувати. Головне – живі зосталися, зустрілися. Тепер от хочемо першим ділом до загсу.

Лейтенант став на підніжку кабіни, зазирнув у кузов. Дана зблідла, притиснула до себе Дмитрика. Мабуть, засильно притисла, бо Дмитрик запхинькав.

– Не терпиться їхати малому? – похмурий лейтенант перевів погляд на кабіну, ледь-ледь усміхнувся. – А в кузові хто?

– Моя мама. Ти не міг би, браток, скоріше пропустити? Малого годувати треба, у мами застуда, вночі раптово температура взялася, а ми вже про машину домовилися, не було як поїздку переносити. Для мами у кабіні місця немає, дітей у кузов не посадиш.

– Ну хай щастить. Тільки обережно їдьте. Неспокійно тут сьогодні. Під Рудкою-Козинською вчора був бій з бандерівцями. Не люблять вони нас. А ми їх ще більше.

– Дякуємо, що попередили! – Арсен полегшено зітхнув і піднявся до кузова.

Нарешті Луцьк. З передмістя Красне до Черчиць – рукою подати. Але товариш Іван їде спочатку до центру міста – має передати пакет в обласне управління міліції. За статистикою, половина міської забудови зруйнована війною. Але при в’їзді з боку Ковеля, зразу за мостом через Стир, – руїна на руїні, здається, що не вціліло майже нічого. Вся вулиця Костюшка чорніє обвугленими стінами без вікон і дверей. Вулиці майже безлюдні, хоч тільки трохи за полудень. Місто стало малолюдним – із сорока тисяч довоєнного населення сімнадять тисяч знищено в єврейських гето, тисячі людей розстріляно і відправлено до Німеччини, багато хто, як і Софія Романівна з Даною, пересиджували лиху годину у селах.

Будиночок у Черчицях зіяє двома вибитими вікнами. Коли Арсен заїжджав сюди на початку вересня, то вікна були ще цілі. Отже хтось навідувався вже після того, як він поїхав до Туричів. Але вікна – це дрібниці. Головне, що будиночок стоїть. Можна ж було застати тільки згарище.

Софія Романівна запрошує товариша Івана зайти. Зараз вона щось приготує перекусити – у торбині і сало, і яйця, і налисники з сиром, от тільки води треба закип’ятити на чай. Хлопець спочатку віднікується – треба до ночі вернутися, та й вузлик із салом у нього є свій, взяв з дому, бо ж знав, що доведеться далеко їхати. Але Михайлик хапає його за рукав.