Надія Гуменюк - Вересові меди

– Арсене! Благаю тебе!..

– Цс-с-с… Хто він?

– Не питай. Все одно не скажу.

– Дмитриків батько? Юрко? Авжеж. Міг би й зразу здогадатися. Ти ж не любовальниця, як сказала ота твоя тілиста сусідка, ти – однолюбка. Та все ж мала б у першу чергу подумати про дітей. Що з ними було б, якби тебе раптом підстерегли і вистежили? Що? Ти ж мама.

– А що було б із ним, якби не я?

– Не хочу тебе лякати, але… Він приречений. Розумієш, Дано? Його все одно знайдуть. Подумай про себе, про хлопчиків.

– Чому це знайдуть? Чому?! Ти видав його? Ти?! І ти такий же, як Федько?! – вона вдарила Арсена кулаками в груди. Він аж заточився – не чекав від неї такого сильного удару.

– Божевільна! За кого ти мене маєш? Як ти навіть подумати таке могла? Та я, навпаки, попередити хотів.

Вчора Арсен ходив до сільської ради. Там єдиний у Туричах телефон, а йому треба було поговорити з Києвом. Поки секретарка замовляла розмову, поки телефоністка у райцентрі набирала потрібний номер, до сільради на сірому всюдиході підкотився «стрибок» з району. Дізнався, що товариш капітан чекає на зв’язок з Києвом і зразу прийняв його за свого – не буде ж Київ розмовляти з ким попало. Був уже трохи напідпитку, але ще не добрав до кондиції. Арсен дістав з портфеля трофейний коньяк, попросив у секретарки дві чарки. Випили за знайомство, потім за перемогу, тоді за дружбу. Коньяк розв’язав «стрибкового» язика. Той похвалився, що служба безпеки ось-ось проведе зачистку села від націоналістичних елементів – може, післязавтра, а може, й завтра. Найбільший шмон мають робити по хуторах і віддалених садибах – є підозра, що саме там переховуються деякі повстанці, вигнані з лісових криївок. Арсен попросив нового знайомого посприяти з вантажівкою – перевезти сім’ю до Луцька. Той поплескав його по плечу: «Без проблем, браток! Колись ти мене виручиш, як у столицю приїду».

В хаті заплакав Дмитрик. Дана інтуїтивно рвонулася до дверей, але раптом зупинилася, повернулася і кинулася стежкою від хати, через сад.

– Стій! – Арсен наздогнав її, коли вона вже вибігала до поля. – Стій, кажу! Та дослухай же мене!

Від польової дороги, що петляє між селом та лісом і різко вигинається луком до хутора, осиротілого після Димчиної смерті й тепер уже нічийного, завертає зелена військова вантажівка. З голосним бібіканням підкочується аж до самих вересових кущів. З кабіни висовує голову Арсен.

– Агов, кохана! Ти тут?

Дана ставить перед собою кошика, розсуває червоно-рожевого куща, з-за якого вже ой як давненько виглядає цю вантажівку, махає рукою.

– Тутечки!

– Ой! А це справді моя рідна дружинонька чи лісова мавка? Ану, красуне, покажи, які в тебе очі: сірі? сині? карі? зелені? – Арсен пильно приглядається до неї, наче не впізнає, усміхається, полегшено зітхає, впівоберта повертається до водія. – Ні, це таки справді моя дружина. – І вже до Дани: – Ледве розшукав тебе серед цих заростів. Часом не забула, чарівнице квіткова, що пора в дорогу збиратися?

– Зараз… Ще ось ці гілочки обірву і поїдемо.

Вантажівка підминає під колеса кілька сухих гілок, що вистрілюють котроткою кулеметною чергою, і зупиняється. Арсен вистрибує з кабіни, за ним повагом виходить хлопець у міліцейському однострої. Щуплий, рудий, клаповухий, з білими віями і тоненькою щіточкою вусів, якою, напевно, намагається візуально додати собі трохи років і солідності. Але по-дитячому здивовані сірі очі зводять нанівець це його намагання.

– А нащо ви рвете ці квіточки? Хіба ж вони на щось годяться? Це ж якийсь бур’ян.

– Не бур’ян, а верес, – пояснює Дана і відступає вглиб заростів. – З нього у нашому селі споконвіку вересовий мед виготовляють, дуже-дуже помічний. От вирішила трохи нарвати, у місті ж вересу не знайти. А ви шотландську легенду про вересовий мед читали?

Міліціянт заперечно киває головою.

– Та я не… Ні, не читав. А що, в Шотландії теж росте верес? Це ж десь на півночі, де дуже холодно.

– А він не боїться холоду. Як вас звати?

– Іван. Тобто товариш Іван Зайчук.

– То слухайте, товаришу Іване. Жили колись у Шотландії пикти, корінний народ тої країни.

– Корінний, це як? Ті, що корінці їдять? – хмикнув у руденькі вуса міліціянт.

– Головний, значить. Той, якому та земля належить. От як на нашій землі корінний народ українці, так там були пикти.

– А-а-а, ну тепер ясно.

– Були вони надзвичайно сильними і жили більше як по сто років. А все тому, що вживали вересовий мед. А рецепт його приготування тримали у великій таємниці. Дуже хотів один король вивідати ту таємницю, а вони її не видавали. Винищив він усіх пиктів, залишилося всього двоє – батько і син… Та ви обривайте цвіт, товаришу Іване, обривайте, допоможете мені, то хутчіше й поїдемо.