Надія Гуменюк - Вересові меди

Дружину заспокоював, а сам ледве стримувався. Половина обличчя, спотворена вибухом у криївці, то смертельно блідла, то багровіла.

– Хтозна, Юрію, – зітхнув Арсен. – Але відлига закінчилася. Це точно. Буде слизько, дуже слизько! І не один ще впаде на цій ковзанці.

Він почав збиратися.

– Сяду на ковельський потяг. Він за годину відправляється, вранці буду в Києві. Треба рятувати хлопців.

Арсенове клопотання якщо й допомогло, то не дуже. Спочатку були комсомольські збори, на яких Дмитра і ще групу студентів-«незгідників» виключили з комсомолу. А вже після того – закритий суд. Юркові присудили спецпоселення поблизу Тюмені – там якраз почали розробляти нафто-газові родовища. Він відреагував на вирок жартом: «Подумаєш! Три роки спецпоселення. Справжній українець обов’язково мусить пожити у Сибіру!»

Михайла звільнили з роботи у науково-дослідному інституті. Він, один з найперспективніших молодих науковців, опинився на вулиці. Підробляв де міг, навіть двірником кілька місяців працював. Арсен хотів забрати його до себе, але «потяг уже пішов» – тепер синові виїхати за кордон до батька було вже неможливо. А невдовзі й самого Арсена повернули у Союз, як неблагонадійного. Пробував влаштуватися викладачем іноземної, але – вибачайте, та голоблі повертайте. Довелося перебиватися випадковими перекладами у видавництвах. Стало справді дуже слизько. І в кожного з’явився шанс упасти.

Влітку хто до Криму, хто в Карпати, а Дана до Сибіру зібралася. Юрко розпереживався, аж розгнівався – нікуди він її не відпустить. Восени у нього за графіком відпустка, він і поїде. Але вона й слухати не хотіла – мусить побачити Дмитрика, мусить, бо вже ні спати, ні їсти не може. От наступного разу хай їде Юрко, а зараз мусить вона. Звісно, поїхали б і вдвох, але хтось має бути вдома – маму саму вже не можна залишати, після того, що сталося з онуками, вона зовсім здала.

– Як же я тебе відпущу?! – бідкався Юрко. – Це ж тисячі кілометрів! Це ж майже два тижні в дорозі туди й назад. А ти весною он який бронхіт мала, цілий місяць бухикала.

А тут Арсен телефонує

– Оце зібрався Олесю провідати. Вже три роки у неї не був. Чогось душа не на місці. Там є чоловік, якому я заплатив грошей, щоб він за могилою доглядав. Але хто його знає, що за три роки могло і з ним статися. Телефонував – не відповідає. Треба їхати. Заодно і Дмитра провідаю. Потяг все одно їде від Москви до Тюмені, а вже там пересадка до Сургута.

Ну от і не вір після цього у телепатичний зв’язок! Домовилися: беруть квитки на один і той же потяг «Ковель – Москва».

Дорога вимотала так, що Дана зійшла в Тюмені ледь жива. Ноги – як ватяні, голова паморочиться. І що б вона робила без Арсена? Він і транспорт шукав, і дозвіл на побачення діставав. Зустріч з Дмитром трохи заспокоїла. Худющий, з випнутими обвітреними вилицями, змужнілий, здається, на років десять старший, але очі весело примружені, хіба що якоїсь неприхованої затятості в погляді додалося.

– Я тут став іншим. Багато передумав, багато що зрозумів. Що більше вони нас будуть сюди відправляти, то скоріше ми їх звідти відправимо.

Пошкодував, що не може з ними до Сургута поїхати – якби ж то був вільним. Але колись він обов’язково там побуває. І знову усміх в очах:

– Кожен справжній каторжанин обов’язково повинен побувати в Сургуті. Не знаєте чому? От ще вишколена еліта нації! Сургут – вічне місто заслання, туди ще російські царі завжди відправляли непокірних, навіть декабристи там відбували покарання. Щоправда, декабристів не годували такою баландою, як нас тут. А все ж…

У Сургуті чоловіка, з яким домовлявся Арсен, не застали – будинок із забитими віконницями засвідчував, що й не живе він уже тут. Але могила Олесі на околиці міста підправлена, навіть бляшаний дашок над дерев’яним хрестом та металева оградка недавно пофарбовані небесно-блакитною фарбою.

– От і зустрілися, сестричко!

Дана поклала на могилу пучок засушених квітів, висипала з вузлика землю.

– Подарунки тобі з Волині.

Арсен упав на коліна, заплакав.

– Прости мене, Олесю!

Дана ніколи не бачила його таким – з опущеними плечима, похиленою головою. Обняла його, погладила по руці.

– Не треба! Думаєш, їй легко було б бачити твої сльози?

– Якби ти знала, Дано, як я себе картаю за той перехід через кордон, як я все життя караюся… Все життя… Кожного дня. Навіть на фронті не міг забути. Ночами не сплю, згадую, як ми перепливали Збруч, як ховалися в тумані, як ступили на той беріг, де сподівалися побачити справжню Україну… Чому я її не відмовив? Хто напустив на нас того туману? Чого я повірив у нього? Як би гарно ми могли жити з Олесею! Якими б щасливими могли бути! Коли б… Господи! Полетіли, як дурні метелики на вогонь. Вона згоріла, а я зостався з обпаленою душею.