Надія Гуменюк - Вересові меди

– Товаришу Іване! Бабусю треба слухатися! – І подумавши трохи, додав: – Мене також.

– Слухаюсь, товаришу Михайле! – виструнчився перед малим міліціянт. – Що накажете робити?

Михайлик задоволено засопів, пригладив білявого чубчика, нахмурив брови:

– Посади мене у кабіну. Я хочу покрутити бублика.

Дана не спускає очей з водія: хоч би він не взявся допомагати Арсенові розвантажувати речі з кузова.

– От халепа, – розвела руками. – Все взяли, а хліб забули. Он там за рогом крамничка. Коли ми їхали, я бачила, що вона відчинена. Ось тобі, Іванку, гроші, сходи за хлібом. Тим часом і машина звільниться.

– Кругом марш! – наказав Арсен.

Коли Іван повернувся, стіл уже було накрито, на плиті закипав чайник. А коли він від’їхав, а Михайлик і Дмитрик заснули, до кімнати зайшов Юрко.

– Дякую, Арсене! Ніколи цього не забуду.

– Пий гарячий чай. Задубів, мабуть, під брезентом. Я все-таки вставав, розминався, а ти ж…

– Трохи закляк, але не змерз. Мене Софія Романівна кожухом накрила, а на кожух, здається, подушок та ковдр цілу купу накидала, а зверху ще й брезент. Можна було б і на Північний полюс їхати.

– І мені неважко було. Складніше буде далі. Тобі потрібні документи. Тільки тоді можна буде вибратися звідси. Без папірця навіть з хати не вийдеш. Але я щось придумаю. Є тут у мене одна зачіпка.

Дана підійшла до Арсена, мовчки обняла за плечі, поцілувала в голову.

– Який же ти…

Він міцно стиснув її долоні, притулив їх до грудей.

– Щасти… вам! – сказав і вийшов.

З портрета усміхнулася Олеся. Софія Романівна, як тільки зайшли до кімнати, поставила її фото на те саме місце, де воно стояло до війни.

Приїхав Арсен. Він останні два роки працює перекладачем при посольстві на Кубі, перед тим був у В’єтнамі, Китаї, Польщі. Його, самотнього вовка, постійно кидають з країни у країну, з одного кінця світу до іншого. А він тому й радий. Каже, на одному місці від нудьги помер би. А може, не від нудьги, а від туги? Але хіба ж він зізнається? Дана навіть не знає, чи була у його мандрівному житті якась жінка. Либонь, була – як же чоловікові без жінки прожити? Але не змогла замінити Олесю. Може, тільки Дана й змогла б, але… Хтозна.

Якось, під час Арсенової відпустки, зайшла мова про те, чи не краще було б Михайликові з татом. Арсен заперечив: ні-ні, хлопчик має рости на рідній землі. Він і ріс – у Києві, з бабусею Софією, мамою Даною (уже знав правду, але все одно називав її мамою), дядьком Юрком та братом. Це вже коли Михайлик закінчив університет і одружився, а Дмитрик став студентом, Дана з Юрком і мамою повернулися до Луцька, підремонтували старенький будиночок, у якому всі ці роки жили квартиранти. Влаштувалися на роботу: Дана вчителькою музики і співів – заочно закінчила педагогічне училище, Арсен – звичайним робітником на одному з підприємств.

Завтра Дмитрикові двадцять. Уже і напечено, і наварено, і гість з далекого краю приїхав. А іменинника немає. Дана місця собі не знаходить, все з рук падає. Юрко заспокоює: «Не драматизуй. Ну, затримався хлопець, може, сюрприз готує, з дівчиною приїде». А в неї передчуття недобре – щось сталося. Ввечері телефонний дзвінок від Михайлика.

– Дмитра заарештували.

– Як? За що?

– Після одного поетичного вечора, де студенти трохи пошуміли і повільнодумствували, було влаштовано шмон в університетському гуртожитку. Знайшли дві заборонені книжки. Ніякої там диверсії чи антирадянщини, тільки й того, що книжки опальними письменниками написані. Хтось сказав, що їх дав почитати Дмитро. Вранці, я ще й на роботу не встиг піти, приїхали до нас на квартиру. Ви б тільки бачили Дмитрову кімнату! Все догори дригом, навіть підлога зірвана. Головний речовий доказ – газета, яку знайшли у шухляді. Звичайнісінька самосклепана стіннівка. Дмитро сам її писав, сам малював. Один всього примірник, ніде він його не вивішував, не оприлюднював. Може, хіба показав комусь із друзів. Але газету забрали, і Дмитра також.

До нього, Михайла, теж якісь претензії є. Поки що навіть не сказали які – викликають завтра чи то на допит, чи тільки на «дружню» розмову.

– Куди викликають? Хто викликає? – Дана не могла повірити в те, що почула.

– Мамо, нас, мабуть, слухають. Догадайтеся самі.

– Господи! Та коли ж це закінчиться?! Коли на цьому світі спокій буде?! Коли?! – закричала вона. Але в слухавці вже тільки довгі гудки.

– От і відсвяткували! – Юрко пригорнув її до себе, поцілував у голову. – Не плач, рідна. Нічого страшного не станеться. Розберуться і відпустять. Це на нас полювали, як на лісову звірину, бо ми воювали. А в хлопців же не зброю знайшли, а книжки. Надворі ж не середньовіччя, щоб за книжки страчували чи до в’язниць кидати.