Надія Гуменюк - Вересові меди

– Я їздила до Острога з театром. Ми показували там вистави. Можете запитати про це у будь-кого, – намагалася переконати Дана впертого комісара.

Ліндовський знову змахнув головою, так, що його чуб зсунувся з середини лоба на брову, цього разу на ліву, й іронічно хмикнув. Питати артистів? А якщо вона з ними у змові? Авжеж, той театр має ліцензію і поводиться нібито в рамках закону. Сам воєвода Юзевський в гарних стосунках з Петром Певним і вельми толерує театру його брата, особливо голосу Ніни Певної. Є така слабинка в пана воєводи – до всіляких штук [71] Штука – мистецтво (з польської). : музики, співу, а особливо малярства. Всім відомо, що воєвода художник. Але якраз зараз вирішується доля самого пана Юзевського – він своє уже «відспівав» на східних кресах, з дня на день його переведуть звідси до Лодзя. А може, і зовсім у відставку відправлять. Тут, у цьому місті з масою українських організацій, потрібна твердіша рука. Тим паче тепер, коли розроблено грандіозний план, за яким за двадцять років тут всі-всі, до останнього місцевого селюка, будуть говорити тільки польською. Поліція добре знає, хто такий Микола Певний, як він появився на цих теренах, що відстоює. Відомо і про настрої інших артистів. Тож хто при здоровому глузді стане вірити їхнім свідченням? Хто? Та ніхто!

А її, Олександру Радич, він і так може відпустити, без всяких там свідчень. І не просто відпустити, але й переправити назад до її коханого. Але за однієї маленької умови: панєнка Олеся буде передавати їм деяку інформацію – і про свого Арсена… цього драба [72] Драб – бідняк, обідранець (полонізм). , що замахнувся на Річ Посполиту, і про театр. Одне слово, послуга за послугу. То як? Ах, вона відмовляється. А ніхто й не вимагає, щоб вона вже дала згоду. Хай собі посидить і подумає. Хай добре подумає! Часу на обдумування у неї буде… Але хай панянка Олеся Радич зважить: що довше вона буде думати, то довше буде сидіти.

Того ж дня одну з арештанток забрали з камери. Можливо, її відпустили додому, а може, перевели в інше місце – ніхто нічого не пояснював. Дані дісталися звільнені нари. А за кілька днів їй принесли передачу – полотняну торбину з харчами.

– Від кого? – здивувалася Дана.

– Од матки твеї.

Дана обімліла: невже мама із Турич приїхала? Але звідки вона дізналася? Запитала, чи можна побачити маму. Ні, сказали, не можна. Вона вилізла на верхні нари, потягнулася до маленького віконечка, розташованого майже під стелею келії. Перед в’язницею стояла жінка. Та сама… Цього разу в темній накидці і такому ж капелюшку. Стояла і водила поглядом по сірих мурах, по вікнах, ніби когось шукала. Дана відсахнулася, вона не знала: проклинати їй цю незнайомку чи жаліти. Розуміла, що її ув’язнення якимось чином пов’язане з цієї жінкою. Але як? Навіщо ця з вигляду інтелігентна пані розіграла таку виставу? Що чи хто змусив її це зробити? І звідки у неї світлини, які Дані показував слідчий?

За тиждень жінка прийшла знову. Дана хотіла відмовитися від передачі, але Люба запротестувала.

– Я тут на шкелетину перетворююсь, з голоду вмираю, а вона від харчів відмовляється! Не хочеш їсти – не їж. А я хочу! Ще й як хочу!

Люба – з-під Млинова. У нього типова для маленьких містечок доля, що склалася після входження Волині до Другої Речі Посполитої. На відміну від Луцька, що став воєводським центром і відповідно почав розвиватися і набувати обрисів цивілізованого польського міста, такі містечка не тільки полонізувалися, але й економічно занепадали, біднішали. Зубожіння спонукало людей на відчайдушні спроби змусити владу зглянутися над їхніми бідами.

Люба – найстарша у багатодітній сім’ї, з чотирнадцяти років працювала на миловарні. Щоранку – пішаком вісім кілометрів від села до Млинова і щовечора – стільки ж назад. А платня – курям на сміх. Коли молодь, шість десятків хлопців і дівчат з маленьких підприємств – миловарні, олійниці, пекарні – організувала ходу від містечка до села Берегів, Люба йшла однією з перших. Двадцять троє протестувальників потрапили після того до в’язниць, у камери для політичних. Серед них і Люба. Ніхто жодного разу не провідав її. Мабуть, бідній родині не було як приїхати і не було що принести. Тож вузлики з харчами, які Дана їй віддавала, допомогли Любі вижити.

А наприкінці літа вони розлучилися. Любу звільнили, а Дану перевели до Дубна. Перевели й ніби забули. Не викликали на допити, нічого не пропонували, але й не відпускали.