Надія Гуменюк - Вересові меди

Тільки задрімала, як у двері загрюкали – неспішно, розмірено, але сильно, вимогливо. Пірнула під ковдру і зачаїлася, тільки серце, як у переляканої перепілки – стук-стук-стук-стук.

– Устинко, не відчиняй! Не треба! Мало хто може приплентатися посеред ночі.

Але Устина вже запалила лампу, накинула халат і відчиняє двері. Дана визирнула з-під ковдри. На порозі постав опасистий чоловік у чорному поліцейському однострої. За його широкими плечима – великий круглий місяць, ніби чоловік і справді тільки-но зіскочив з нього. Здалося раптом: у руках цього чорного нічного гостя зблиснули вила.

– Ой, Божечку! Спаси і сохрани! – прошепотіла Дана і знову заховалася під ковдру.

– Олександра Радич? – басом прокотилося у нічній тиші.

– Ні, я Устина…

– А де панна Олександра?

– Тут така не живе. Я й не знаю ніякої Олександри.

– А це ми зараз побачимо.

Поліцейський спокійно, але напористо відтрутив Устинку від вхідних дверей і зайшов. Із сусідньої кімнати виглянули перелякані господарі.

– Що сталося, пане полісмене? – запитала Устинина тітка. – То хороші дівчата, дуже порядні і законослухняні, акторки з театру. Устинка – то донька моєї сестри. А то її товаришка. Повірте нам, пане полісмене, вони ніц поганого не зробили.

– Знаю, що акторки!

Поліцейський підійшов до ліжка, на якому лежала Дана. Одним ривком зірвав ковдру.

– Ану покажи писок! Голову, кажу, підніми!

Вийняв з кишені фото. Подивився, порівняв обличчя на ліжку і на світлині. Задоволено хмикнув.

– Одягайся!

– Але ж це не та дівчина, яку ви шукаєте! Це Богдана Ясницька! – закричала Устина.

– Цо то панєнка так нервується? В постерунку розберуться – та ци не та, – байдуже кинув поліцейський. – Моя справа доставити.

– Але ж ви повинні доставити якусь Олександру! – у Дани зрадливо затремтіли губи.

– Збирайся, кажу! Хутко! Хутко! Хутко! – повторив поліцейський, спокійно, але так, що про якесь заперечення не могло бути й мови.

Дана одяглася. Підійшла до дверей.

– З речами, – сказав поліцейський, голосно позіхаючи. – Кошуля [69] Кошуля – сорочка (з польської). , майтки [70] Майтки – труси (полонізм). , тенди-сенди.

– Навіщо? – сполошилася Устинка. – Навіщо їй речі? Ви ж її сьогодні відпустите. Правда ж, пане полісмене, відпустите? Це ж якась помилка.

– Бардзо нєрвна панєнко! – нарешті розсердився поліцейський. – Там розберуться, коли її відпускати і чи взагалі відпускати. А вам я порадив би стулити свій симпатичний писочок і мовчати, поки вас нічого не питають. Бо можуть і вас запитати.

Біля дверей будинку стояла бричка. Поліцейський почекав, поки його нічна полонянка сяде, тоді тяжко вмостився сам і смикнув за віжки. Сірий кінь знехотя рушив з місця і поцокотів від Красного до площі Братський Міст, звідти завернув праворуч, до старої частини міста, за костелом святих Петра і Павла взяв ще раз праворуч. Зупинився біля похмурої будівлі тюрми, що розмістилася в колишньому монастирі бригідок.

– Прошу панєнку до поліцейського постерунку! Будьте, як вдома! – пожартував Данин провожатий.

Їй знову здалося, що в руках у нього сяйнули вила.

У тісній темній келії колишнього монастиря бригідок – шестеро жінок. Нар також шість – по три під кожною стіною, розміщені у три яруси, від кам’яної підлоги до такої ж кам’янистої стелі. Дана тут сьома. Отже, для неї навіть нар немає. Вочевидь, котрусь із ув’язнених вранці відпустять або ж Дану планують перевести в інше місце. А поки що вона сидить на кутику вузького дерев’яного лежака і з острахом поглядає на жінку, згорнуту на ньому калачиком.

Жінка лежить обличчям до сірого муру, з підібганими аж до підборіддя ногами, така худа, що можна порахувати ребра, випнуті на зігнутій спині. Дана відсувається на самий краєчок, боїться торкнутися до цього скоцюрбленого тіла: хтозна, чого можна чекати від сплячої арештантки, якщо та прокинеться, і взагалі, на що здатні такі люди. Вона ще ніколи не спілкувалася зі злочинцями. Та не сидіти ж їй на кам’яній долівці, від якої навіть у літню спеку тягне затхлою сирістю і пронизливим холодом.

Але жінка не спала. Як тільки двері келії-камери зачинилися за конвоїром, повернулася до Дани. Обличяч зовсім юне, шия тонка, як у підлітка, очі на півобличчя – великі, світлі і сумні, як дві осінні хмаринки.

– Чого це вони тебе посеред ночі? Не могли дочекатися ранку? Чи ти, може, така страшна й небезпечна, що поліція забоялася, аби ти не втекла? Що ти їм зробила?