Надія Гуменюк - Вересові меди

Концерти певнівці організовували нерідко впродовж усього року, адже мали і свій оркестр, і талановитих співаків, і навіть хореографічну групу. Публіка дуже любила такі дійства. А для театру це був один зі способів заробити додаткові гроші, яких постійно бракувало, і прорекламувати свою драматургічну програму. Частенько саме з концертів розпочиналися їхні маленькі гастролі в тому чи іншому населеному пункті: спочатку в містечку чи селі артисти влаштовували виступ музикантів і вокалістів, а вже після того глядачі, «розігріті» музикою та співом і познайомлені з колективом, приходили на виставу.

Цього разу концерт, заключний акорд сезону, вирішено було дати у публічному саду, де зазвичай проходили народні гуляння і різні культурні заходи Луцька. Цей публічний сад біля Свято-Троїцького собору з’явився у місті ще на початку століття. Його закладали ландшафтний пейзажист з Києва Рудольф Троцке та місцевий садівник, чех Всеволод Влко. Чимало відомих містян мали у саду свої іменні дерева, за якими самі ж і доглядали. Ще тоді на площі Парадній збудували і сцену для оркестру, який грав щовихідного і в свята.

У складні й затяжні воєнні часи сад дуже занепав. Але за Другої Речі Посполитої воєводство взялося за його упорядкування. Знову залунали мелодії оркестру, було вимощено ошатні доріжки, розбито клумби, навіть встановлено кіоски. Разом з тим постали і символи нової влади: 1935 року на площі першого президента Польщі Габріеля Нарутовича (так тепер називався колишній майдан Парадний), в оточенні унікальних пірамідальних дубів, рідкісних на волинських теренах сріблястих ялин та багатолітніх лип з’явився пам’ятник Юзефу Пілсудському. Якому, втім, суджено було простояти тут всього чотири роки.

В першу погожу липневу неділю, після богослужінь у храмах, з публічного саду полинули закличні мелодії театрального оркестру. А невдовзі розпочався концерт. Актори співали пісні з українських вистав, а Ніна Певна ще й із «Мірандоліни» Карла Гольдоні і «Тартюфа» Морльєра – нових постановок, що недавно з’явилися в репертуарі театру. Дана, як рибка у воді, почувалася серед народних пісень.

Такої кількості шанувальників Дана ще ніколи не бачила. Як добре, думала, що пан Певний обрав для концерту міський сад, бо стільки людей не вмістила б жодна зала. Здавалося, що мало не все місто заповнило і площу Нарутовича, і територію саду. Чимало людей стояли навіть за його аркою, на прилеглих вулицях.

Дана сама не могла збагнути, чому, яким чином її погляд вихопив з такої маси різношерстої публіки саме цю жінку в синій у білий горошок блузці і вишуканому білому капелюшку з букетиком синіх квітів. Може, тому, що під час Даниного виступу вона почала вперто пробиватися через натовп до сцени і вже цим привернула до себе увагу. Наближалася, поквапливо розштовхуючи людей, і при цьому не відривала погляду від Дани. У її розширених очах було щось таке, ніби жінка не могла повірити в Данине існування, ніби перед нею не дівчина, а свята, що раптом зійшла з ікони. Дана ледь не збилася під час співу, хоч знала пісню з дитинства. Ця жінка ніби гіпнотизувала її своїм дивним поглядом і водночас трохи лякала. На якусь мить здалося, що десь вона бачила цю елегантну пані. Але де і коли?

Тільки Дана зійшла зі сцени й оперлася позад неї об стовбур розлогої липи, а жінка вже перед нею.

– Олесю!

Вона ніби не крикнула, а видихнула це слово, але якось так тужно, печально і здивовано, ніби зойкнула, зраділа і сплакнула водночас. В очах зблиснули сльози. Але сльози радості чи відчаю, Дані важко було збагнути.

– Олесю! Дівчинко моя! А я зразу сама собі повірити не могла. Якраз вийшла із собору і почула твій голос. Ну хіба ж би я не впізнала твій голос? Але все одно мучив сумнів. Поки добралася до тебе, душа перетліла, серце тисячу разів зупинялося. Але це таки ти. Ти, Олесю!

Дана відсахнулася, відійшла вбік.

– Що все це значить? Як це розуміти, Оленятко? Ти не хочеш бачити рідну маму? Але чому? – у великих світло-карих з горіховими іскринками очах жінки знову забриніли сльози. – Чому, чому?! Чим я тебе образила, донечко?

– Дуже перепрошую, але пані помиляється. Ви мене з кимось сплутали. Я не Олеся.

Дана відступила за липу. Але жінка не відставала, рушила слідом. І чого вона до неї причепилася ця божевільна? Якась Олеся… якесь Оленятко… Що тільки не здатні вигадати такі екзальтовані пані. А їй зараз треба з оркестром виступати.

– Господи! Що ти говориш?! Як ти так можеш?! Що він з тобою зробив? Що він зробив з моєю дитиною?!