Надія Гуменюк - Вересові меди

Дана промовчала. А що мала казати? Що ніяка вона не злочинниця? Що навіть не знає, за що її арештували? А хто в це повірить? Тут же, мабуть, всі сидять за щось.

– Та не така вже ти й страшна. Приляж біля мене. Ми з тобою такі товстулі, що і вдвох на одних нарах помістимося. Скоро ранок, подрімай трохи. Мене звати Люба, – дівчина сяйнула на Дану своїми сірими на півобличчя. Випросталася, відсунулася до стіни. – Гаразд, спи, поговоримо завтра.

Дана прилягла. Їй було холодно і страшно. Але рівне дихання дівчини за спиною потроху зігріло і заспокоїло. Прокинулася від гуркоту дверей.

– Радич, на вихід.

Кличуть якусь Радич. Отже, вона може й не вставати.

– Радич! Пся крев! На вихід!

– Це, мабуть, тебе, – Люба легенько поторсала її за плече. – Бо серед нас немає нікого з таким прізвищем.

Тільки тепер Дана згадала, що так поліцейський називав уночі її. Авжеж, Олеся, Олександра Радич…

– Краще його не злити. Вставай хутчіше! – Люба вже щосили штурхнула Дану у спину. – Іди!

Конвоїр провів її довгим вузьким коридором і наказав зупинитися перед масивними дверима. Кімната за ними не набагато більша за камеру. Але в тій келії їх семеро, а тут за прямокутним дерев’яним столом тільки один чоловік. Він у цивільному, ще не старий, хоча вже розпрощався з молодістю і встиг частково облисіти. Оголення його непропорційно довгої голови набрало дивної форми: дві залисини «з’їли» волосся аж до середини черепа, а поміж ними – вузький сивуватий чуб, що звисає аж до середини лоба, точно між бровами. Чоловік показав рукою на стілець.

– Проше!

Дана присіла на краєчок. Чоловік впродовж кількох хвилин уважно розглядав її. Тоді взяв ручку, підсунув до себе записник і теку з паперами.

– Ім’я?

– Богдана… Богдана Ясницька.

Чоловік поклав ручку, відсунув теку, нервово тріпнув головою, аж його чуб підскочив і зсунувся з середини лоба до правої брови.

– Пропоную укласти угоду: ти не будеш брехати. Отож, вважай, я, комісар поліції Речі Посполитої Йозеф Ліндовський, тебе ще нічого не питав, а ти нічого не відповідала. Почнемо спочатку. Ім’я?

– Я ж сказала: Богдана. Ясницька.

– Була угода: не брехати.

– Я не брешу. Чого ви мені не вірите?

– Бо знаю, хто ти. Олександра Радич чи, простіше, Олеся Радич.

– Ви можете поїхати у моє село. Там мої мама і тато. Там всі скажуть, хто я.

– Ми вже були у твоєї матки.

– У мами?

– Так, у твоєї матки.

– В Туричах?

– Хочеш пограти у вар’ята, панєнко? Твоя матка живе під Луцьком. І тепер питання друге. Хто такий Арсен… е-е-е… Вірченко?

– Не знаю.

– Не знаєш? То може згадаєш?

Чоловік знову підсунув до себе велику картонну теку, вийняв з неї фото.

– Бачиш? Це ми взяли у твоєї матки.

На знімку – Дана, за нею – кущ бузку. На Дані біла сукенка в дрібні квіточки. Цікаво, якого вони кольору? Якщо це справді її сукня, то мали б бути синіми. Але світлина чорно-біла і можна тільки гадати: сині, червоні, бордові?

– Мовчиш? Бо нічого сказати. Це ти. І ось на цьому фото теж ти. Але тут ще хтось із тобою. Хто?

Він підніс до її очей друге фото. Біля клумби з квітами, міцно обнявшись, стояли Дана і якийсь незнайомий молодий чоловік – високий, худорлявий, з короткою чорною борідкою на ледь випнутому підборідді. Вони щасливо усміхалися в об’єктив. Господи! Та що ж це за напасть така?

– Згадала?

– Ні. Я не знаю, хто це.

– А себе знаєш?

Дана заплакала. Що їй сказати? Що? Що вона ніколи не зустрічалася і не фотографувалася з цим чоловіком? Що вона й себе тут не впізнає. Сукня ніби подібна, але таких туфельок на високих підборах вона ніколи не взувала. Та й все решта… Але як таке може бути? Мабуть, вона божеволіє.

– Артистка! Ну артистка! Добре граєш роль. Бардзо добре. Та не реви! – комісар Ліндовський зірвався зі стільця, замахнувся, ніби збирався вдарити, але не вдарив. Потер лівою рукою праву, наче зупиняв її. – А не знаєш, то послухай, що я знаю.

Від того, що він знав, можна і справді збожеволіти. Виявляється, Арсен Вірченко, з яким вона зазнимкована в обнімку, – небезпечний злочинець, який розшукується за підрив державної моці Речі Посполитої. Він же її коханий, а ймовірно, і чоловік. Бо в церкві вони не вінчалися, але при їхніх поглядах це й не обов’язково. Рік тому його мали арештувати. Але тоді, якраз на православну Трійцю, вони зникли з міста, висковзнули з рук поліції. Пізніше стало достеменно відомо, що розшукувана парочка поїхала до Острога. Чого саме туди? Хм, а то вона не здогадується. Бо це прикордоння між Річчю Посполитою і Радянським Союзом. За Острогом вони нелегально перетнули кордон. Але тепер вона чогось повернулася. Знову ж таким самим макаром: із совєтської України перебралася до Острога, в Острозі приєдналася до українського театру і з ним уже приїхала до Луцька. Тож тепер його дуже цікавить питання третє: де зараз Арсен і хто й для чого послав її від совєтів до Польщі?