Надія Гуменюк - Вересові меди

Дана кивнула головою. Але насправді вона не знала, що буде робити і як буде жити далі. У в’язниці часто думала про те, як вийде на волю, приїде до Луцька, розшукає ту дивну жінку, подивиться їй в очі і запитає… Що вона її запитає? Навіщо вона влаштувала ту виставу, яка так дорого їй обійшлася?

Але зараз їй найбільше хотілося додому, до батьків, до… Але ж він так і не написав. А може, писав, але листи чомусь не дійшли.

Попрощалася з Певними і поїхала на автобусну станцію.

На зупинці в Туричах найперше вгледіла Мелешка. Сидить собі їхній сільський оповісник на низькому ослінчику, певно, принесеному з дому, і повертає свою світловолосу голову то в один, то в інший бік, за людьми, які виходять з автобуса. Справді, як соняшник за сонцем.

– Ви-те не бачили в городі мою маму? Не відаєте, коли вона вернеться?

Хтось зітхає і поспішає пробігти мимо нього, хтось дістає з торбини якусь лагодзінку і тиче в замурзані Німчикові руки. Раптом Мелешкові очі заусміхалися:

– О, красотуля Настинина додоми вернулася! Нєвєста моя приїхала! Казала моя мама: де родилася коза, там їй пахне лоза. Більш не будеш з весілля втікати? Нє? Бо то вже буде инше весіллє. Степцьо теперка має жінку, то я на тобі оженюся. А ти в городі мою маму стрічала?

– А вона що, поїхала до міста? – запитанням на запитання відповіла Дана.

– Поїхала. До міста. Вона.

– Коли?

– Давно.

– Зранку?

– Зранку. Ще весною. А я тут все жду, жду. Сідай коло мене, – Мелешко схоплюється на ноги і підсовує Дані ослінчика. – Сідай-сідай, ти ж красотуля. А я вже насидівся. Будеш зі мною свого Митра виглядати?

– Якого Митра? Мого тата?

– Хто вміє ждати, той все їдно колись діждеться. Так мені один старий дєдько казав. А я вмію ждати. Хочеш, і тебе навчу? Кажи, хочеш?

– О, наш Мелешко навчить, як шилом кашу їсти, – сміється одна з двох жінок на другому боці дороги.

Недобре передчуття стискає Данине серце. Вона дістає пакуночок з печивом, дає Мелешкові, а сама майже біжить додому.

– Нещасний Німчик, – чує, як зітхає навпроти зупинки друга жінка. – Уже півроку, як Оксеня померла, а він усе не може повірити, все тішить себе думкою, що вона просто поїхала до міста. Отако щодня: тіко автобус має приїхати, а він вже тутечки. Кожен Божий день їдне й те саме. Скіко не намагалися втолкувати, що матері немає, а до нього не доходить. Каже, так не може бути, щоб матері не було.

Дана зайшла до хати і заніміла. Ні мисника, ні ліжка, ні образів на стіні, ні тканих ходників на підлозі. Під стіною біля покутя – стіл без скатертини. А за столом якийсь чоловік у шкірянці.

– Ви у якій справі, громадянко?

– Я не у справі. Я до батьків приїхала. Це моя дома.

– А, то ти, значить, ще не знаєш. Да, ми не встигли прибити вивіску. Завтра приб’ємо. Тут тепер сільрада. А мати твоя он там, – він показав через вікно на маленьку літнівку, у якій Ясницькі зазвичай готували їсти влітку. – Для одної людини тих хоромів вистачить.

– Чому для одної?

– Я ж сказав: вона он там.

Дана кинулася до літнівки. Старі двері голосно рипнули.

– Це ти, Хотинко? – почулося від печі.

– Доброго здоров’я, мамо. Це я, Дана.

– Бог дав, Бог і взяв. Немає Данці, Хотинко. Немає. Кажу ж, Бог дав, Бог і взяв. А твої кремпаї є? А, середульшого повезли. Ая’, моцним господарем твій Назар став, ще й за жінкою земельки прихопив. Тобі ліпше, тобі завше було ліпше. І зара… У тебе зосталася хата, бо нащо їм сільрада на хуторі, і твій Андрій в хаті, коло тебе. А ти ж і не зводила свеї хати, Хотинко, тобі все од мами й тата дісталося. Не те, що мені. Ми з Митром і раз стягалися на свою хату, перед войною, і другий, по войні. Кожну деревинку з лісу тягли, кожну цеглинку самі виробляли і випалювали, а потім Митро мурував усе сам. Бо він у мене такий чоловік. Теперичка ні Митра, ні хати. Але я не піду до тебе. Нє-нє, не проси, Хотинко, не вмовляй. Буду на свему обійсті, коло свеї хати. Як я її покину? А як вони схочуть розвалити? Чи підпалять сп’яну? Нє-нє, Хотинко, йди собі, йди до свого Андрія, до своїх онуків.

– Мамо, це я. – Дана обняла матір і заплакала. – Що з вами?

– Не силуй мене! – розсердилася Настина. – Сказала, не піду – і не піду. Вернеться мій Митро, то де буде шукати мене? Та й у тебе ж там теперка цілий кагал, а я тутечки сама собі господиня.

– Мамо, ви щось їли?

– Погодуй нашу Зірочку, погодуй. Хто ж її у тому колхозі нагодує? Вони тіко молока неїного хочуть, тіко молока. Тягнули б із неї і тягнули. А де ж вона візьме їм стіко молока, щоб усіх напоїти?