Надія Гуменюк - Вересові меди

Дана кинулась у двір, принесла дров, розпалила у печі, поставила до вогню банячок з бульбою. Мама не хотіла їсти. Її треба було годувати, як дитину. Але підкріпившись, вона заспокоїлася і задрімала. Дана побігла до Димки.

Димка сиділа при гасовій лампі, перебирала якесь зілля. Вона ще більше схудла, посивіла, зсутулилась, але Дану зразу впізнала.

– О, Богоданця прийшла! Де ж ти стіко часу літала, моя пташечко? Чи надовго до рідного ирію прилетіла?

– Не знаю, бабуню. Думала, тільки провідаю своїх, але з мамою таке…

– Таке, таке, Богоданцю. Не приведи, Боже. То сталося після того, як забрали твого тата. З ним повезли із села й Хотинчиного Назара, Степана Охрімчукового і ще п’ятьох моцніших господарів. Кажуть, в тюрму їх посадили. Але хіба то таке може бути – щоб ні за що в тюрму? І хати їхні забрали. Всі ті, що були новіші, видніші. Вашу під сільраду, Охрімчукову під колхозну контору, Назарову – під читальню. Сказали, всі в селі однаковими мають бути. Бідними, значиться, однаково… От Настина й не витримала. Чєсом нормально говорить, а чєсом – як стеряна. А де то таке пережити? Все життя жили тягнути, щоб злиднем не бути, білого світу за роботою не бачити, і от на тобі. Бідолашна Настина. Мо’, при тобі вона відійде, відволодається. А ти ж як?

– І я, бабуню, в тюрмі сиділа.

– Ти, Богоданцю?! Ой, моя ж ти головойко бідна, за що?

– Теж ні за що.

– Господи, що ж це за світ настав! – Димка відсунула від себе решето з зіллям, обхопила голову руками. – Розказуй, Богоданцю, хай тобі на душі полегшає. Бо ж матері, певно, ще нічого не розказувала. А як вони з Митром тебе виглядали! Як виглядали!

Димка слухала, обхопивши голову руками.

– І вона, тея пані, носила тобі їсти в тюрму? – запитала, коли Дана замовкла.

– Носила, поки я в Луцьку була. Але я не їла, віддавала одній дівчині. А потім мене перевезли до іншого міста, і вже ніхто до мене не навідувався.

– А чого ж не їла? Треба було їсти. Молодій людині не мона голодати.

– Але ж то чужа жінка, ще й не при своєму розумі. А знаєте, бабуню, мабуть, я вже десь бачила її раніше. Мені зразу так здалося, як тільки вона почала бігти до мене. А потім я пригадувала, пригадувала…

– І не пригадала. Бо де ж ти могла її бачити? Чєсом стрічаються люди, дуже похожі. Ну, може, й не як дві краплі води, але похожі.

– Ні, мабуть таки, бачила. Це було давно, ще в дитинстві. Колись тато з мамою взяли мене до міста, на ярмарок. Поки вони щось вибирали, а я заворонилася, якась жінка взяла мене за руку і повела. Вона говорила зі мною так, ніби я її… Ні, ні-ні! Вона називала мене не донею, а внучкою, казала, що розкаже мамусі, яка я нечемна і пустунка. Але вона була такою, як ця… Геть такою. Не могла ж я собі це придумати! Пам’ятаю, як тоді перестрашилися мама з татом, як гнали коней з міста, ніби нас хтось наздоганяв. Я потім довго думала: чого вони так налякалися? Ну сплутала мене якась пані зі своєю внучкою. Це ж буває. Мабуть, вона знайшла ту свою дівчинку, бо ніхто не гнався за нами, не забирав мене. Але чому все це зі мною?

Димка відірвала руки від голови, підвелася, перехрестилася на покуть з образом.

– Що я тобі скажу, Богоданцю… Коли вже так сталося і твоя доля не розминулася з неїною… Коли вже аж два рази дороги ваші пересіклися, то це неспроста – хоче, значить, Вседержитель наш, щоб ти знала… Не думала я, що так-от на злецьке для тебе наше мовчання обернеться, що ти, моя пташко, стіко натерпишся через це. Неспроста, значиться, у Біблії сказано: все тайне мусить стати явним. Тим більш таке… Мала б тобі розказати Настина, але ж не розказала, а теперка сама видиш, яка вона. То хай вибачєє, що слово, яке неї дала, порушую. Але пора мені ослобонити душу. А то ще не підніметься вона, грішна, з такою ваготою до неба. І де я тоді опинюся? Га? Пора, Богоданцю.

Те, що розказала Димка, стало для Дани громом серед ясного неба.

Російська армія відступила звечора. Пішла і забрала з собою дощі, що плакали та хлюпали майже до середини спасника [73] Спасник – серпень (діалектизм). . Всю ніч над Туричами стояла незвична, ще по- літньому тепла і водночас тривожна тиша. Ніхто не знав, чим вона закінчиться – найімовірніше, думали, новими вибухами та стріляниною. А на світанку тишу розітнула пісня.

Це було так несподівано, що оторопілі люди вискакували у двори хто в чому спав. Припадали до воріт, виходили за ворота, прислухалися, шукали очима тих, хто співає. Не могли збагнути, що відбувається. Знали, що царські вояки вчора відступили, отже, мають прийти австрійські, їхні супротивники. Чекали тієї з’яви чужаків зі страхом. І раптом – українська пісня. Звідки? Як? Що це за дивина така?