Надія Гуменюк - Вересові меди

Та й ніколи ще в селі не чули такої пісні. А невеликий загін з десятків двох вояків, що браво примаршував від битої дороги за селом до середини головної Туричівської вулиці, вже переходив на іншу.

Хтось із вранішніх слухачів витирав сльози на очах. А хтось хутко втікав до хати, перелякано гримаючи дверима і брязкаючи у сінях засувами. Бо хто ж його знає, чим скінчаться ці несподівані співи. Та за таке ще зовсім недавно і в Сибір можна було загриміти.

Так у Туричах появилися українські січові стрільці. Вони відрізнялися від австрійців, з якими разом вступили у село, не тільки одностроями і мовою, але й неочікувано шанобливим ставленням до селян – як до рівних і рідних. От ніби вчені сини приїхали до неграмотних батьків на гостину. А вже наступного дня молоді вояки-співаки почали збирати толоку, переконували мешканців Туричів, що селянські діти обов’язково повинні вчитися, а для цього в селі має бути своя, українська, школа.

Ой, не всі туричівці побігли на ту толоку з вискоком. Ой, не всі. Неграмотне село, в якому хіба десятків два-три людей ходили колись до церковно-приходської школи, та й то всього рік чи два, тільки плечима знизувало: а нащо нам та наука? Хіба в того, хто до школи ходив, бульба краще родить чи льон синіше цвіте? Все від погоди. А погоду не школа встановляє, а Бог посилає.

Мабуть, у звичний мирний час таких людей ніхто й не змусив би докластися до будівництва школи. Але час був воєнний, слово людей у військових одностроях, хоч і сказане не в наказовій формі, сприймалося як наказ. Та й матеріалами – деревом, цеглою, черепицею – забезпечили молоді військовики. Тож постала вона за нечувано короткий час – всього за місяць. Всередині вересня стрілецький загін помаршував далі, вочевидь, з тією ж самою місією, бо за час їхніх походів тільки на Волині з’явилося більше ста січових шкіл. В Туричах залишилися австрійці, а при школі тільки один вояк із січового роя (так дивно називали той невеликий військовий підрозділ самі стрільці) – щоб учити школярів. Бо що є школа без учителя? Просто стіни і дах.

Залишили його тимчасово, бо не могли знайти жодного українського вчителя. Казали, у Володимирі вже організовано підготовчі курси, на яких підучують учителів для січових шкіл. Але ж їх ще треба підготувати і випустити. А пан Михайло, виявляється, закінчив свого часу гімназію, навчався у Варшавському політехнічному інституті, з першого дня на війні, побував у полоні, пройшов вишкіл у товаристві «Сокіл», а тоді потрапив до легіону «Січові стрільці».

До цього військового формування просилося понад 28 тисяч молодих інтелігентів, але цісарське командування австро-угорської армії, яке не дуже схвально сприйняло ідею такого військового підрозділу, дозволило тільки двом з половиною тисячам з них. Січові стрільці не тільки воювали, але й займалися просвітництвом, організовували й відкривали українські школи на зросійщених землях Західної України, забезпечували їх підручниками.

Учнями в Туричах тоді стали не тільки діти. Дехто і з дорослих також з цікавістю заходив до класу, брав до рук книжки, написані українською мовою, і слухав молодого пана учителя, який так і ходив на уроки у військовому однострої. Переважали серед дорослого учнівства дівчата. І неспроста. Молодий учитель був не тільки вродливий, він ще й мав у собі якийсь особливий чар, тож вони й закрутилися навколо нього, як бджоли біля квітки. Він усім посміхався, але до жодної не виявляв особливих знаків уваги. І скоро стало зрозуміло чому.

Десь за тижнів два після початку навчання до села приїхала молода панянка. Учитель їздив зустрічати її аж до міста. Привіз на бричці, запряженій вороним конем, позиченим у когось з офіцерів. Бойовий кінь явно не звик до упряжі, гонорово вигинав довгу лискучу шию, незадоволено фиркав, іржав, хвицав ногами, бив копитами. Але вчитель, мабуть, дуже вже хотів вразити дівчину і привезти її до школи з форсом – як королеву.

В селі так і не змогли визначити з вигляду її соціальний статус. Одягнена, як і має бути одягнена вчителька, – скромно і зі смаком: довга зелена спідниця, приталена жакетка, біла блузка з коміром-стійкою, до якого пришпилена кругла бурштинова брошка, маленький капелюшок, черевички на шнурівках. А що в панянки в гаманці, то вже не чужих справах. Тепер Софія, так звали приїжджу, і Михайло вели уроки і влаштовували різні святкові заходи вдвох. І жили вдвох – у невеличкій кімнаті при школі.