Надія Гуменюк - Вересові меди

І Димка мовчала. Головне – що дівчинка у Ясницьких доглянута, щаслива, люблена. Аби ще й та, друга, росла такою, як Богоданця. А світ широкий – у ньому стільки доріг, і в кожного своя. Дасть Бог, не перетнуться у тому лабіринті життя стежинки Дани і її сестри.

А вони таки перетнулися.

Що більше знаєш, то більше печалі…

То в Біблії. А Дана ще не може збагнути, осягнути, чого більше принесла їй Димчина розповідь – печалі чи радості. Поки що відчуває тільки потрясіння і розгубленість, тільки неймовірне сум’яття в душі і якусь холодну затерплість у тілі. Ніби довго-довго була на лютому морозі, аж задубіла, аж зашпори зайшли, а тоді зайшла у теплу хату, але зігрітися ніяк не може. Тільки у пальцях, в самих пучках, ніби голочки поколюють та одерев’янілі вуста не слухаються, ні слова, ні подиху не можуть випустити.

Потім її почало хилитати на всі боки, як вітрильника під час шторму. Спочатку в один бік: чому вони мовчали? Як вони могли? Як сміли ховати від неї правду? Чому-чому-чому?! Це ж її життя і вона має право знати про нього все. Ну що ж, раз так, то вона поїде звідси і більш ніколи не повернеться. Ніколи! Вона ж не їхня! Не їхня! А потім у другий: але ж хіба не вони врятували її, щойно народжену, кинуту в багнюку? Хіба не вони ростили її від першої ж години життя, що зависло тієї ночі над чорною прірвою небуття на тонесенькій павутинці? А хто не спав над нею ночами, коли вона хворіла? А хто припадав до неї, коли їй було сумно, втішав, оберігав, терпів її дитячі примхи? Та й не тільки дитячі… А вона така невдячна…

– Прости мене, Богоданцю! – просить Димка.

– Авжеж, – Дана автоматично киває головою, але Димчиних слів не чує, думає про своє.

Отже, саме та жінка, яку вона прийняла за божевільну, цілком ймовірно, і справді її мама. Мама, яка навіть не знає про існування Дани, але вже назвала її донькою. А ще десь у неї є сестра. Сестра-близнючка… Боже, як же вона колись хотіла мати сестру! Саме сестру! Просила, щоб мама народила ще одну дівчинку, але Настина тільки усміхалася і гладила її по голові: «Як Бог дасть, Данцю». А в цей час десь була Олеся. Яке гарне ім’я! У неї мають бути такі ж, як у Дани, очі, таке ж волосся, такий же голос. Щось і в долі таке саме, бо втекла вона з дому того ж самого дня, що й Дана, – на Трійцю. Але зі своїм коханим. А від Даниного – ні словечка.

Що ж їй робити далі? Як жити? Треба буде поїхати до Луцька, щоб розшукати ту жінку, ту другу… маму. Авжеж, обов’язково треба. Як же вона злилася на неї! Що тільки не насилала на неї в думках! Мусово поїхати. А як вони зустрінуться з Олесею? Сестра, певно, також зрадіє. А якщо ні? Та про що це вона! Все ще попереду. А зараз – хутчіше до мами Настини. Що вона, бідолашна, пережила! Які пекельні муки терзають її затуманену болем голову! Самотня, вигнана з власного дому, позбавлена всього того, заради чого так тяжко працювала, так надривалася все своє життя.

Хутчіше додому. А завтра вона найперше зайде до Книги. Просто зайде і запитає тітку Катерину, читав Юрко її листи чи ні. Якщо так… А що вона зробить, якщо так? Якщо читав, але навіть не відгукнувся? Що? Розлюбить його? Еге ж! Якби могла, то давно розлюбила б. Хіба не було кого полюбити? Хіба в театрі хлопців не було? Хіба в Луцьку ніхто не залицявся? Та їй як пороблено з тим Юрком. Але все одно вона мусить знати. А вже тоді, як дізнається, буде вирішувати.

Димка ніби почула її думки.

– Степцьо Охрімчуків тобі, Богоданцю, не ворог. Ти нічого такого не думай. То, що ти його не любила, не значить, що він геть нікудишня людина. Чєсом кохання, як тая рогатниця злецька, до такого серце прив’яже, що не стрічався б він ліпше на дорозі. А коло доброго пройде і не побачить. Степцьо просто не твій. Хотів він тебе, дуже хотів, ти ж йому з малих літ в очі упала. Після того, як втекла з весілля, ходив такий знебощений, як у воду опущений. Але недовго був сам. Пожурився трохи, понімкував, а тоді – «Що з воза впало, то пропало». Та й оженився на Гані Дем’яновій. Ти її знаєш: вона дівчина роботяща, тіко трохи пампухана [74] Пампуха – пишнотіла жінка (діалектизм). і вельми верескуха. Як заведеться, то впину немає. Але Уляна невістки не ганить, каже, Степцьо неї слухається. Вже й хлопчика Ганя йому привела – викапаний татуньо. Там таке руденьке та з ластовиннячком. Добре жили, нігди не сварилися. Та де теперка бідолашний Степцьо? Приїхали оті чорною машиною, запхали в неї – і повезли у безвість. Чи він кого вбив, чи у кого вкрав, чи зобидив кого? То за що?