Надія Гуменюк - Вересові меди

– Нема такого.

– Але був?

– Сказано, нема. Проходь!

Вона відійшла, трохи постояла і знову стала у довжелезну чергу людей з вузликами. Довелося стояти ще півдня. А коли підійшла вдруге, сказала, що до Степана Охрімчука. Передачу мовчки забрали.

– А чи можна якось записатися на побачення? – запитала молодого чоловіка у військовому однострої, який сидів за віконечком.

– Дєвушка, ти с луни свалілась? – засміявся він і крикнув. – Слєдующій!

Дана повернулася додому. Наступного ранку на порозі став бригадир.

– Сьодні твоя ланка піде на льон, на те поле, що під лісом.

– Яка ланка?! – здивувалася Дана.

– Мальована! – сердито сплюнув бригадир. – Колгоспна ланка. Ти що ж думаєш, що будеш жити в селі і не робити у колгоспі? З тунеядцями у нас не бавляться: до суду – і в тюрму. Там заставлять робити. Там із лінивих трутнів роблять працьовитих бджіл, свідомих радянських громадян.

– Я не колгоспниця. Я актриса.

– Погорілого театру? – засміявся бригадир.

– Чого ж погорілого? Він стоїть, цілий-цілісінький, у самому центрі Луцька. Я там працюю. Приїхала додому тільки щоб доглянути маму.

Вона не знала, чи її взагалі колись візьмуть до того театру. Але треба ж якось стерти цю нахабну усмішку з червоного бригадирового обличчя.

– Ну-ну, казав сліпий: «Побачимо». Не так просто, дорогенька, теперка вирватися з села. Паспортів у колгоспі не видають. А без бумажки ти букашка.

– Кордон на замку, – Дана згадала раптом слова Ніни Певної про те, що вони з Миколою запізнилися з виїздом, тепер з СРСР і пташка не вилетить.

– На якому ще замку? – насторожився бригадир.

– Та то я так, – гірко усміхнулася Дана. – Замок треба купити. Досить того, що хату нашу забрали, то ще й цю літню халабуду можете пограбувати.

Зарізала п’ять курок. Дві запекла, три обтерла сіллю, обклала жалючою кропивою, обгорнула полотнинами і поклала до кошика. Решта зозулястих вже кудкудакають на подвір’ї тітки Хотинки. Зайшла до Димки. Подала конверта.

– Якщо раптом він зайде…

– Зайде, Богоданцю, зайде! Тіко поклади своє письмо он там, на видному місці – під покутем. Якщо раптом помру, то щоб міг знайти твій Юрко. Гадала я на тебе учора.

– І що?

– Навіть не знаю, що сказати. Скільки не гадаю, а показує дві дороги. На одній ти в парі, а на другій…

– Без пари? Але як то може бути – щоб одна людина водночас на двох дорогах, і в парі і без пари?

– Не знаю, Богоданцю, сама не второпаю. Так показує моє гадання.

– Головне, бабуню, щоб ви були. Довго-довго! Я просила тітку Хотинку – вона буде до вас навідуватися. Та й інші…

– Инші, моя птасю, прийдуть. Ая, як тіко щось довгорить, так хутко присагонять за поміччю. То їм зіллє, то настоянки, то од навроків, бабо, щось дайте. Ти не журись, я тутечки сама не пропаду. Тіко б у тебе все добре. Та щоб люди добрі на дорозі стрічалися.

Вийшла з дому рано-вранці. Не хотіла, щоб з вікна сільради бачили, як вона йде до зупинки. Поки спохопляться, поки що, то вона вже буде в місті.

– Девушка, вам нужно место в гранд-отеле под названием «Тюрьма»? Так я могу замолвить словечко. Номер «люкс», наверное? Угадал?

В огрядного чоловіка в однострої кольору хакі – усмішка від вуха до вуха, аж металеві коронки на кутніх зубах видно, але світло-сірий, наче паморозь на осиці, погляд – пронизливий і чіпкий.

Чи то у дядечка справді гарний настрій зранечку, чи то в нього звичка така – за будь-якого настрою усміхатися до молоденьких і вродливих дівчат. Певно, давненько спостерігає за Даною, як вона сидить біля височенного муру, спершись на клунки, і терпляче поглядає на зачинену залізну браму.

– Ой, доброго ранку! Я тут… з передачею… Чекаю, поки відчиниться…

– А кто сказал, что тебе откроют? И откуда у тебя такая ценная информация о том, что здесь вообще передачи принимают?

– Але ж колись… – Дана хутко скочила на ноги, недовірливо глянула на чоловіка. Жартує він чи що? Не так уже й багато часу минуло відтоді, як їй передавали вузлики з харчами у келію цього похмурого «гранд-отелю».

І раптом їй відібрало мову. За широкою спиною веселуна з осиково-морозяним поглядом стояв… Федір. У чорному плащі, білосніжній сорочці, краватці в косу смужку. Дивився кудись убік, на замок чи костел, наче його абсолютно не обходила розмова і не цікавила вона сама. Ніби ніколи він її і не знав. Просто чекав, коли його попутник закінчить свої словесні вправи. А може, це не Федір? Може, хтось, дуже схожий на нього? Бо ж хіба справжній Федір, отой, як казала Димка, чебуристий Лесик-Телесик, веселий, непосидючий, закоханий в неї по самі вуха, міг би так байдуже дивитися вбік, коли вона тут?