Надія Гуменюк - Вересові меди

– Не йди за нього! Ти ж його не любиш! Ми ж поклялися! Забула хіба? Давай утечемо! Пам’ятаєш, ти казала про театр? Що дуже хотіла б… Загурський зараз у Мацейові… Можна до нього попроситися.

Не договорив. Назар і Сянько підбігли, розлючені, розпасійовані, відірвали його від Дани, загамселили кулаками, знов скрутили руки. Зчинилася бійка. Юрко виривається, повертає голову до Дани.

– Пам’ятай, що ти казала! – кричить.

Мама вибігла у двір, потягла Дану до хати. Замкнула двері, стала перед ними, руки навхрест розкинула:

– Не роби встидоту на всеньке село! Пошкодуй нас! І гонор май. Той злидень десь блудив світами штири місяці, а тепер зновика явився і тебе зораблює [53] Зорабити – спокусити (діалектизм). . Авжеж, таку дівойку забирають, от і конозиться, і дуріє, як затмєніє на него найшло. Ніц йому не буде, переказиться та й укоськається.

Прибіг тато. Довго грюкав у зачинені двері.

– Що це тута за тарапата [54] Тарапата – сварка одразу кількох жінок (діалектизм). вчинилася? Чого це ти, Настино, з дівчиною воюєш? Не неволь її. Хай вийде, хай вони собі поговорять. Поговорять та й розійдуться. Не судьба, значить. Але хай усе по-людськи буде…

Але мама затялася.

– Хіба я для свеї дитини, для їднесенької свеї, як сонце в небі, щістя не хочу? Нащо нам теї поговори по селі? Нащо то, щоб усеньке життя тарабаньки тарабанили, що їдиначка Ясницьких перед самим весіллєм з иншим обнімалася? А Степцьові ж як? А свати що ж скажуть? Той оцибенський Книга зновика повіється кудись, а нам тута жити. Казали мені, що якогось вовчого білєта йому в ніверситеті видали. Мо’, він вовкулака який? От і бігає десь лісами у подобі звіра як неприкаяний. А тоді обертається чоловіком і сюди приплентується. Від тих Книг усього мона сподіватися.

– Тю на тебе, жвандо туричівська! І ще три рази тю! Дурні плетухи мелють, а ти вієш! – тато грюкнув дверима і вийшов.

Так Дану вчора з хати й не випустили, хоч вона сльозами обливалася. А сьогодні на горище випхали, щоб сиділа тихесенько, як миша у норі, допоки парубоцьке «військо» віднайде її, на землю спустить і молодому за викуп віддасть. Та чи ж вона…

Витерла сльози, що горохом покотилися з очей. Поколінкувала до ляди, щоб спуститися з горища, але драбина під нею зникла. Забрали, значить. Щоб парубки не вилізли чи щоб вона не злізла? А може, Степцьо сподівається, що її таким чином не знайдуть і він зекономить на викупі? Але ж такого ще на жодному весіллі не було. Напад на хату молодої і обряд викрадення мають свою гру, свої правила і обов’язково однакове закінчення – за молоду треба заплатити.

Дана повернулася на те ж саме місце біля причілка, визирнула через тоненьку щілину між снопами. У дворі ще всі бігають і репетують, вдають, що шукають її. Але та біготня вже втихомирюється, видихається, наближається до закінчення – хлопцям не терпиться торгуватися. Горище – то традиційна схованка для молодух. Всі знають, що саме там і треба шукати, але заглядають туди в останню мить, коли вже набридне бігати і бешкетувати на подвір’ї та в хаті.

Знов повернулася до ляди. Може, сплигнути на землю? Сплигнути і вбитися або покалічитися! І хай тоді тато й мама нарікають на себе. Хай! Аж очі заплющила й уявила, як летить згори донизу. Але перед очима раптом постав Юрко. «Я не зможу жити без тебе!». Вона ж із ним навіть не поговорила. Чому він так раптово зник? Де був? Чому примчав саме тепер, перед весіллям? А що, як зараз Юрко лежить і стікає кров’ю? Бачила ж, як заюшили йому обличчя двоюрідні брати. Треба щось вирішувати. І то хутко. Ні, вона не буде сидіти й чекати, поки її викрадуть. Вона сама себе викраде! Ніхто ще в селі сам себе не викрадав, а вона викраде! От!

Ще раз виглянула через вузьку щілину між снопами в садок. До самої покрівлі нагнута гілляка величезного волоського горіха. Якщо якось пробратися назовні і вилізти на неї… Житні снопи прив’язані до крокви… Відв’язати хоча б один… А тоді розсунути… А там по гілляці до горіхового стовбура… А по стовбурові спуститися донизу… А тоді перебігти до груші… А біля груші прив’язані коні, двоє їхніх гнідків, уже причепурених до її весілля, готових везти до вінчання – із кольоровими стрічками та паперовими квітами в гривах…

Кінь здивовано скосив на Дану вологі очі і потягнувся теплими губами до долоні – сподівався, що вона, як завше, принесла йому якогось смаколика.

– Нема, конику, нема! Потім буде. Опісля.

Відв’язала його, заскочила на спину, вдарила п’ятками у боки. Гнідко незадоволено махнув гривою і поволеньки потрюхикав через город. Але посеред межі раптом зірвався на галоп. А вона все пришпорювала його, все підганяла. Залопотіло зелене жито, біле молочко з незавосковілих ще колосків бризнуло з-під копит. Зашелестіли на вітрі весільні стрічки і квіти.