Надія Гуменюк - Вересові меди

Як вона могла забути про цей вузький, але глибокий рів, що розділяв два сусідські поля? Кінь різко вдарив задніми копитами об тверду смужку грунту, що вузьким валом протягнувся над ним, відштовхнувся і ніби завис у повітрі. Вона вже не чула, як він приземлився по той бік яру. Отямилася над самим урвищем, порослим мати-мачухою, роменом та деревієм. Отямилася і страшенно злякалася, бо раптом здалося, що в грудях не б’ється серце. Чому? Може, вона вже мертва? Може, прокинулася на тому світі? І тут почула вдалині, там, де призупинився кінь, чіткий прискорений ритм – тук-тук, тук-тук, тук-тук-тук… Отже, капосне серце вискочило з грудей та й полетіло за гнідком. Треба догнати, треба зловити і покласти його на місце. Треба…

Вона голосно зойкнула, спустилася на дно яру, видерлася по крутому схилу на другий бік і пішла до обійстя Книг. Зазирнула у вікно, але нікого не побачила. Штовхнула двері.

– Свят, свят, свят! Що це з тобою? – Катерина злякано глянула на Данине обличчя із кров’янистими саднами, на розірвану сукню, поплямлену зеленим соком молодого жита. – Нема його тута. Нема! Мо’, знов кудись поїхав.

– Куди?

– А я знаю… Хіба він мені казав? Хіба він каже матері, куди його носить?

– Може, до Мацейова?

– Не знаю. Нічого не знаю! Угомонися, дівко! Не ходи, як мара! Остепенися і йому дай спокій. Йдеш за того Охрімчука, то йди. Народиш купу дітей і будете собі жити, як усі инші. Сказано ж, гроші до грошей тягнуться. Не рви мому синові душу! Відпусти його!

– А він мені не рве? Мені не рве?!!

У дворі хтось затупотів, загримотів відрами. Це Назар і Сянько – прибилися-не забарилися. І як вони вгледіли, куди вона побігла? Весь час очей не зводили? Чи просто здогадалися, куди вона може втекти?

Хороші братики. Дуже хороші! Нишпорять на подвір’ї, як справжні нишпорки – певно, Юрка шукають. От і добре, що його немає. А то убили б, якби знайшли, бо такі розпасійовані, аж говорити не можуть, тільки кулаками розмахують. І що вона їм лихого зробила, що й вони проти неї?

Вскочили до хати, підхопили під руки непутящу сестру, вивели на подвір’я, підвели до рукомийника, змусили вмитися, причесатися. Сянько спробував було ще й сукню відмити, але де там – зелені плями вже назавжди в’їлися у світлий поділ.

– От воропаха [55] Воропаха – те, що й горопаха: бідний невдаха (діалектизм). шудрата! Новеньку сукню на шмату перевела, – хмикнув Сянько. – Та йди вже, удома хутко перевдягнешся.

– І заодно по дупі дрином заробиш, – сердито додав Назар. – Зараз тобі тітка Настина вшкварить, щоб не дуріла та встид перед людьми родині не робила.

Втрьох пішли стежкою через поле: попереду Назар, за ним Дана, а ззаду Сянько. Зупинилися перед садибою Ясницьких. Наказали Дані присісти на межі. Назар остався біля неї, а Сянько побіг на подвір’я. Дана думала, що брат принесе їй переодягтися, щоб не появлялася на людях у такому вигляді. Але він, вочевидь, дав знак парубоцькому «війську», бо те хутко затупотіло з подвір’я до Дани.

– Оце молода! Оце заховалася! – реготали хлопці.

– Ми тут усі з ніг збилися, увесь двір догори дригом поставили, а вона собі посміхається, посеред жита качається, як писанка на святого Юрія [56] День святого Юрія – 6 травня. .

Парубки продовжують гру, вдають, що й не помітили слідів сліз на Даниному обличчі, повірили у схованку посеред жита. І Степцьо нібито пропускає повз вуха прозорий натяк на святого Юрія, робить вигляд, що нічого непередбачуваного не сталося, що це навіть з його відома молода була так вдало захована. Він несподівано розщедрюється і платить «військовій дружині» в два рази більше, ніж збирався, – і за молоду, і за те, щоб парубота тримала свої наперчені язики за зубами.

Дана так і не заснула тієї передвесільної ночі. Ця невдала втеча… Це розпачливе «Не рви мому синові душу! Відпусти його!»… Це принизливе повернення додому під охороною двоюрідних братів… Цей торг Степця з парубками із «військової дружини»… Ніби вона не людина, а дурна телиця, що втекла з хліва на пашу. Ніби якась річ, яку Степцьо може купити, щоб потім тішитися…

А де ж Юрко? Що з ним? Може, його ті Хотинчині кремпаї не тільки побили, але й… Господи! А якщо вони справді убили Юрка і вивезли за село? Він через неї зі світу пішов, а вона завтра стоятиме зі Степцьом перед вівтарем, сидітиме за весільним столом і … Ні! Не буде цього! Краще – сторч головою, з мосту та у воду. Річка у них глибока, особливо там, де в озеро впадає. А озеро ще глибше, на середині до десяти метрів, казали. Вона скочить з мосту у річку, у самісінький вир, де ніхто ніколи й не купається. Вир викине її в озеро, понесе аж на середину. Буде їм Трійця! Буде їм весілля! Господи! Та що ж це вона таке думає! То ж гріх. Димка казала – найбільший, найстрашніший. А якщо Юрко зараз у біді? Якщо десь стікає кров’ю? Якщо йому потрібна допомога? Ні, вона мусить жити. Мусить знайти Юрка. І коли вони зустрінуться, то вже ніколи не розлучаться. Ніколи!