Надія Гуменюк - Вересові меди

Вдосвіта, коли садибу міцно скував передранковий сон, Дана тихенько зібрала найнеобхідніші речі, склала у стару валізу, що стояла за куфером, прихопила вузлик з грошима і підійшла до дверей. Двері, мабуть, підперті з того боку, бо навіть не рухнулися. Вернулася до кімнати, поторгнала вікно – не відчинити. Рвонула за раму – рама піддалася. Пригнулася, навпочіпки пройшла попід вікнами, випросталася аж за подвір’ям. Було трохи лячно, здавалося, що ось-ось з жита вискочить лоскотуха [57] Лоскотуха – польова русалка (діалектизм). . В дитинстві вона їх дуже боялася. Але ж то в дитинстві. Дорослу росавицю [58] Росавиця – русалка, а ще: дівчина, що йде дуже рано (діалектизм). польова русалка не подужає залоскотати.

Стежка вивела її через поле до битого шляху, що вигнутим луком огинає Туричі. За селом, неподалік від панського маєтку, – зупинка автобуса. Він курсує цією дорогою два рази на день: точно о шостій ранку – в бік Мацейова і о другій дня – у зворотний. Дана знала, що у зворотний вона вже не поїде.

Залишала у квартирі двох, а застала одну. І та геть сама на себе не схожа. Сидить у куточку кімнати, втиснулася у спинку крісла, скоцюрблена, набурмосена, бліда, із підпухлими, червоними, як у кролика, очима. Нерівно стрижені патли стирчать на голові навсібіч, як солом’яні віхті, пофарбовані у якийсь невизначений колір – чи то бузково-синій, чи синьо-фіолетовий. Штори на вікнах зсунуті чи, може, вона їх ще від ночі не розсувала, а в кімнаті – фу-у-у! – хоч сокиру вішай.

Дана відігнала від себе їдку хмаринку диму, закашлялася і не роздягаючись пішла відчиняти вікно.

– А це ще що за бакунова фабрика тут відкрилася? Коли це ти почала палити?

– Коли-коли… Як до школи вели.

– Щось я не помітила, щоб ти вже й у коледжі бавилася тою нікотиновою гидотою. Принаймні, коли я в село їхала, від тебе цигарками не смерділо.

– Нібито… Так то ж коли ще було! До нашої ери! В іншому часовому вимірі!

– Авжеж, авжеж. Чи то за царя Гороха, як на землі людей було трохи, чи то за царя Панька, як наша земля була тонка. І минуло від того горохово-паньківського царювання – подумати тільки! – аж цілих три місяці. А я й не знала, що часовий вимір так хутко змінюється.

– Для мене, як бачите, змінився. Ще й як змінився!

Як підмінив хтось Вікторію. Не дівчина, а кактус колючий. При сонячному світлі, впущеному нарешті до кімнати через вікно, уже видно, що кактус цей і не бузково-синій, і не синьо-фіолетовий, а якийсь сіро-буро-малиновий.

– Ти б, Віко, допомогла трохи, – зітхнула Дана. – Там у машині яблука, антонівки, ціла торбинка, кілька банок вишневого варення і кошик з вересовим цвітом. А я хочу ванну прийняти. Всю дорогу про неї тільки й мріяла. От чого мені у Туричах не вистачало, то це ванної.

Думала, Віка буде і далі шпичаки виставляти, не послухається. Ні, послухалась, підвелася, рушила до дверей. Йде повільно, ледве переставляючи ноги, аж хитається. Боже ж ти мій, яка ж вона худюща! Голодом себе морила чи що? Ще чого доброго гепнеться на сходах з тими яблуками та слоїками.

– А хай воно собі там полежить у машині. Чуєш, Віко? Хай там побуде поки що. Потім заберемо. Постав-но краще чайник, тут у мене пироги, шоколадку дорогою купила.

Віка повертається мовчки до кухні. Обличчя бліде і застигле – як у зомбі. Та що ж це справді тут сталося?

Дана миє руки, переодягається.

– Чай уже на столі? От і славненько! Зараз почаюємо. А де ж твій Едик? Хай би і він з нами…

Зомбі вмить скидає маску: запальничка у тремтячих пальцях біля цигарки, цигарка біля скривленого рота, сльози – градом, ридання на всю квартиру.

– Ви ще не помітили, що його немає?! Справді не помітили? То огляньтеся, подивітеся – де він? Де? Гей, Едю, коханий! Де ти? Змився мій Едуард Васильович! Злиняв! Повіявся шукати іншу! Кльовішу! Суперовішу! Крутішу! Багатшу! Дурнуватішу! Бо я, бачте, для нього дуже зарозумна і занадто правильна. Йому зі мною нудно! Йому зі мною складно! Я ставлю зависоку планку, а йому ліньки підніматися, він би краще попід нею проскочив, як усі нормальні люди.

То от звідки ця асиметрична кострубата стрижка замість розкішного волосся, цей дивний папужий окрас, ці смердючі цигарки, від яких вона вже не те що зжовкла, але й позеленіла. Бідолашна дівчинка! Бідолашненька… Це ж як вона хотіла його зупинити, утримати біля себе! Це ж як намагалася змінитися, підлаштуватися під його натуру. А натура ж примітивна. Він ніколи не підніметься до неї, до цієї дивовижної дівчинки. Дана це ще тоді зрозуміла, як побачила їх. Той Едик зразу їй не сподобався, з першого ж погляду. Але Віка… Вікуся… Вікторія…