Надія Гуменюк - Вересові меди

А розгарячіле парубоцьке «військо» гасає кругом хати, за кожен кущ, у кожну шпаринку заглядає. Котрийсь із хлопців навіть у собачу конуру носа всунув. Добре, що спритно відскочив, а то б Рябко його відкусив. Авжеж, відкусив би. І не так від злості (Рябко – пес добрячий), як від образи, бо чого б це тому парубоцькому носиськові до його персональної буди, на його законну псячу територію пхатися?

– Де ж тая молода сховалася? Куди ж це вона так забилася? – вдавано бідкається і хапається за голову Василь Мартошин.

– Еге-ге-гей! Молода! Озовися! Перед нами появися! – гукає Матвій Дем’янів. – Не бійся: ми люди хороші, тіко вельми любим гроші. От поторгуємося з молодим, дізнаємося, скіко він готовий за тебе заплатити. Як побачимо, що вельми стіменний [48] Стіменний – скупуватий (діалектизм). , то ми тобі хорішого молодого знайдемо! А нащо тобі скупий чоловік? Скупому душа дешевша за гроша!

– О, дивіться! Дивіться! Он вона! – показує котрийсь із парубків на клуню.

З-за клуні появляється молодуха – висока, дебела, з білим марлевим вельоном на голові. Вона голосно ойкає, руками за величезний круглий живіт тримається, ніби в неї перейми вже починаються, ніби ось-ось дитина на світ появиться.

– Хлопці, заходьте з того боку! Ловіте її! Ловіте! – Василь кидається до молодухи.

– Хутчіше, бо поки зловимо, їх уже двоє буде. Он який посаг молодуха на своє весіллє приготувала! – кричить Матвій.

– А мо’, лучче до неї бабницю [49] Бабити – приймати пологи, пеерерізати пуповину (діалектизм). привести?

Молодуха перевальцем втікає, смішно закидає ноги у величезних запилюжених капцях, ще голосніше ойкає. Парубота – за нею. Зловили, налетіли всім гуртом. Молодуха не пручається, кидається обнімати і цілувати парубків.

– А бодай тобі пес губи облизав! – крикнув котрийсь із них. – Хлопці, молодуха вусами лоскоче!

Зірвали вельона і нумо реготати, аж за боки беруться. Під вельоном справді вуса мригають – Віталькові, з-під сукні на траву біла подушка випадає. Хтось штрикає у неї гострою палицею, розриває пішивку, з пішивки на все подвір’я пір’я розлітається. Знов регіт на всю вулицю.

Знали капосні, що молодуха підставна, добре знали. Але весь цимус у цьому розігруванні викрадення, або як ще у Туричах кажуть, умиканні молодої. Набігаються хлопці за підставною, набавляться, нарегочуться, тоді і справжню мусять знайти і таки умикнути. А потому вже будуть за неї викуп у молодого правити. А молодий хоч і направду стіменний, але ж не бідний. Роз’ярять його збитошники, змусять калиткою потрусити. О, Степцьо Охрімчук за свою молоду дасть стільки, скільки вони скажуть, тож можна добре вторгувати перед весіллям.

Дана сидить на горищі клуні, дивиться крізь продушину у солом’яній покрівлі на передвесільну веремію у дворі, на те, як її завзято шукає парубоцьке «військо», і до болю кусає губи. Кому смішки, а їй плакати хочеться. Бо весела забава закінчиться, а для неї все тільки почнеться – після вінчання вже нічого не повернеш. Нічогісінько! То вже на все життя. А вона як подумає про Степця… Що він цілує… бр-р-р… Що з ним в одній постелі спати лягати… Ой, Божечку!.. Що його рука з руденьким волосинами до її грудей торкається… І так з дня у день, з року в рік. Аж поки вона зістаріє. Вночі – Степцьо, а вдень – корова, свині, кури, гуси, бульбиння, бурячиння…

Уявила, як вона сидить на Охрімчуковому полі. На низенькому дерев’яному ослінчику, підперезана вовняною хусткою, обтикана теплими лахами. Пронизливий вітер аж завиває, за щоки хапає. А вона стогне від болю у попереку, як Уляна Охрімчукова, і чистить буряки. А тоді йде до хати. І знов ніч. І знов Степцьо. Нелюбий, немилий, нежаданий… Господи!.. Що ж вона наробила?! Ні, це не вона. Не вона! Не-во-на!!! Вона не хотіла. Це… А хто?

Після зимових святок Юрко більш не пішов до школи. Ні, не тому, що пані Яніна повернулася до своїх школяриків. Ескулапи, у яких вона обіцяла довго не затримуватися, так і не поставити стареньку вчительку на ноги. З воєводства направили до Туричів іншу пані, зовсім молоденьку випускницю Луцької польської гімназії. А Юркові сказали – зась.

Що з того, що Юрій Гориславець закінчив гімназію і ще й три роки в університеті Яна Казимира вчився? Що з того? Чогось же його звідти виключили. І солтис на нього дуже сердитий – за хор церковний, що взявся не тільки за духовні піснеспіви, але й за українські народні пісні. А Михалко Косінський якось сказав, що цього «професора недоученого» треба було б у Березу-Картузьку [50] Береза-Картузька – концтабір, сворений 1934 року польською владою як місце позасудового інтернування супротивників режиму Речі Посполитої. запроторити: хай не корчить мужик репаний із себе пана, хай знає своє місце. Та й хто йому дозволив у польській школі книжки мужицькі дітям читати? І чи не бардзо багато він говорить у селі?