Надія Гуменюк - Вересові меди

Недоказав, відвернувся, стоїть, тяжко дихає, кулаки стискає.

– Що значить «не тільки обнімалися?» Що значить – «досі»? – Дана також спаленіла. – Що?!

– Сама знаєш, що. І чого він до тебе приїжджав, знаєш. Не прикидайся – не маленька. Граєшся у кохання, як у кішки-мишки. То Федірко, то я… Хто біля тебе, тому й усміхаєшся.

– То Федір приїжджав до мене? – Дана аж ногою тупнула. – Це ж твій товариш, ви ж разом приїхали, разом виступали у Бондаруковій клуні. Та він мене до того дня зовсім і не знав.

– Зате від того дня знає. Федірко вже тоді залишився у мене на цілий тиждень через тебе. Авжеж, через тебе. Думаєш, я не здогадався? Він же збирався поїздити з театром до кінця вакацій і раптом взяв та й передумав. А коли вдруге у Туричі приїхав… Я його не запрошував… Не запрошував! Він сам.

– Вдруге… Тоді Федір розпитував Димку про земляні вали і про доти, що від війни залишилися. Йому ж це для науки треба. І наші казки, легенди його цікавили. Казав, що таке завдання йому дали в університеті.

– Дано! – Юрко різко повернувся, пильно глянув їй в очі. – Дано! То він для тебе придумав казку і ще й легенду заодно. А ти й повірила. У Львівському університеті, який носить ім’я польського короля Яна Казимира, нікого не цікавить історія цього поліського села. Нікого! Там на жодній кафедрі немає викладання українською мовою. Десять років тому студенти і викладачі створили підпільний український університет, але його дуже хутко закрили. Тепер ми навіть відкрити не встигли: ще нічого не зробили, тільки задумали – і нас витурили з його стін. Професор нашого університету Грабський сказав: «Немає ніякого українського народу. Українці – це міф, вигадка». Розумієш? Я – вигадка! Ти – вигадка! Наше село – вигадка! Витурили, щоправда, не всіх. Твій Те-о-дор залишився, хоч також був з нами. Може, тому, що його батько має у Рівному свою меблеву майстерню, а під Рівним – тартак, де для тієї майстерні витесують дошки, от і знайшлися грошики задобрити кого треба. А може… Не знаю, але ж Федірко був з нами заодно. То яким же макаром йому вдалося залишитися в університеті?

І ще одне. Федір Лесик навчається на тому самому факультеті, що і я, але на іншій кафедрі – історії середніх віків. Середніх віків! Ти розумієш, що це означає? Не розумієш, бо світової історії у школі не вчила. Треба тобі дати ще підручник почитати, а то ти тільки романи «ковтаєш». Хронологія Середньовіччя, дорога моя Данусю, – від 476 року, коли зрікся престолу останній римський імператор Ромул Августул, і до 1492 року, коли відкрили Америку. І вже тому твого Те-о-до-ра не цікавить наше століття, світова війна, туричівські легенди. Його цікавиш ти, Дано. Ти! У нього це з того дня, як він тебе побачив, на обличчі написано. Але ж я думав… Я думав, що ти… А ти!..

– Юрасю! Ти мене ревнуєш? Ревнуєш?!

Дані трохи образливо. Авжеж, ні про якого Ромула Августула вона не чула і не читала. І про те, що в університеті вивчають різну історію, не знала. Але ж і Федора Лесика не вона в Туричі кликала. І чи ж винна вона, що він зробив ці світлини і написав їй тих кілька слів? А що ж такого, що він написав «обнімаю»? Ну що ж тут такого? Це ж тільки на словах. А якби й не тільки на словах? Хіба не можуть обніматися друзі?

І водночас десь у глибині серця – капосне дівоцьке торжество: ніколи ще вона не бачила Юрка таким збудженим, таким знервованим. Ага, зачепило, значить! Зачепило! А як їй було ходити за ним назирці і вмирати кожен раз, коли він ішов з якоюсь дівчиною? А як їй було, коли вона побачила його з дяковою Соломкою? Як її серце стискається і обривається, як її під грудьми млоїть, коли та Соломка на кожній репетиції хору намагається тернутися об нього, торкнутися до нього?

– Я? Ревную? – На Юрка враз ніби хтось кварту води вилив. Він стишив голос, зазирнув Дані у вічі. – Я хочу, щоб між нами завжди все було чесно і відверто. Завжди! Чуєш? Ненавиджу лукавство. Ненавиджу зраду. Пробач, це все тебе не стосується. Ти не така. Просто, хочу, щоб ти знала. Я все зрозумію, все, тільки не брехню і зраду.

– Я тебе ніколи не зраджу! – сказала тихо. – Ніколи!

– І ми ніколи не розлучимося! – рвучко притягнув, притиснув її до себе, міцно-міцно, так міцно, аж їй ребра заболіли, аж здалося, що його серце застукало у її грудях. – Давай поїдемо звідси, Дано. Ти розумниця, я тебе ще трохи підучу, вступиш до гімназії. З університетом у мене, мабуть, уже нічого не вийде, але гімназія дає право вчителювати. Будемо разом у школі дітей вчити.