Надія Гуменюк - Вересові меди

«Натрохи» таки обіцяє перерости «надовго», бо пані Яніні не стає ліпше. Малі туричівці тим часом вервечкою тягнуться за молодим паном учителем, навіть після уроків проходу йому не дають. І чим він їм так полюбився?

А їй, Богдані Ясницькій, чим? Ходить за ним, як зачарована, як якоюсь ворожайкою до нього приворожена. Побачить його здалека – і ніби над осінніми Туричами сонечко весняне зійде. Перекинуться з ним кількома словами – і потім вона ті слова цілу ніч згадує, повторює, до серця пригортає та обціловує.

Але сьогодні, здається, сонечко над Туричами не з’явиться. Юрко виходить зі шкільного подвір’я не сам, як завше, а з якоюсь дівчиною. Зграбна, невеличка, ледь до Юркового плеча дістає, у чорному приталеному саку [41] Сак – жіноче півпальто вільного крою. і довгій сірій спідниці, зав’язана червоною шальохою, з-під якої вибилися руденькі кучері. Дівчина вчепилася у рукав Юркового пальта, щось безперестанку говорить, заглядає йому у вічі, а він слухає та згідливо головою киває. О, вже не киває – нагнувся, поклав руку дівчині на плече, щось сказав їй на вухо. Вона голосно засміялася, аж голову відкинула назад, аж руді кучерики її від радості затанцювали. Мабуть, це його кохана, не витерпіла розлуки, приїхала з міста, щоб зі своїм опальним Юрасиком зустрітися.

Дана вхопилася за груди. Здалося, що там раптом перестало битися серце, що замість нього хтось вкинув їй маленьку жаринку і вона пропікає її наскрізь. Не могла зрушити з місця, не могла відвести очей від тих двох, не могла слухати той дзвінкий дівочий сміх, що шмагав її наче батогом. Ой леле! Та що ж це з нею діється?! Куди ж їй іти? Куди бігти?

Юрко ніби відчув її погляд – озирнувся, махнув рукою, щоб підійшла. Заперечливо хитнула головою, крутнулася на підборах і кинулася бігти назад. Ні, це їй здавалося, що біжить. Насправді ноги ледве ступали стежкою, під ними ніби не було землі, тільки щось хитке, непевне, драглисте, сіре, як туман чи як хмари. Ось-ось вона провалиться крізь цю хитавицю, полетить у безодню і розіб’ється. І хай. Бо так їй боляче, так боляче… Господи! Нащо їй таке кохання? За що? Та варто їй тільки пальчиком поманити – і будь-який із сільських хлопців упаде біля її ніжок. А цей нічого не помічає і так мучить, так мучить… А що вона ще може? Тільки мучитись. Недаремно ж кажуть, що силою не будеш милою. Але хіба вона його силує? Хіба вона…

– Ти чого? – Юрко наздогнав Дану, коли вже минала шкільний садок. Вхопив за руку, повернув обличчям до себе. – Щось удома сталося?

– Ні, – ледь виштовхнула з неслухняних вуст.

– А ми тут із Соломією, з дяковою донькою… Ну ти ж знаєш дяка Юстина Сікору з Підлісненської церкви? То це його донька. Ми тут говоримо про церковний хор. При кожному костелі є або хор, або капела, і регенти у них є, і навіть органи в деяких їхніх храмах звучать. А в нас один священик на кілька православних церков, проведе богослужіння – і поїхав до іншого села або додому. І знов тихо аж до наступного його приїзду. От ми і подумали – зібрати найкращі голоси з двох сіл і створити свій хор, православний… До Різдва можна було б і вертеп підготувати. Ти як? Не хотіла б прилучитися? Ні, щось все-таки сталося. Що? Що?! Чого ти плачеш?

Юрко взявся витирати кінчиком шарфа Данине мокре обличчя. Але сльози ще рясніше потекли з її очей. Їй хотілося впасти йому на груди, розридатися і сказати все-все-все. Що кохає його, кохає ще з тої миті, як побачила у Бондаруковій клуні. Що не має більше сил ховати свою любов, ходити за ним назирці, чекати, коли він подивиться, обізветься, усміхнеться, боятися, що хтось появиться і забере його в неї. Хоч би й ота дякова Соломка, що оно витріщилася на них і поправляє свої руді кучерики та підслинює брови. Але як тут зізнаєшся? Он хтось позирає із шкільного вікна. Он дві тарабаньки сокорять, як сидухи, і в їхній бік позирають. А з другого боку вулиці Ількова Ганька якраз чимчикує до крамнички. Їм тільки дай привід – слави не обберешся. Їй то що? Хай би собі говорили. О, хай би всі знали, як вона його кохає! А от Юрко…

– Хотіла б! Я дуже люблю співати! – випалила крізь сльози.

І подумала: «Божечку, дорогий Бозюню! Як добре, що ти дав мені голос. Тепер я нарешті буду поруч з Юрком. Ми будемо разом співати, будемо зустрічатися».

– Мій тато теж дуже гарно співав, як молодим був. Та й тепер… Думаю, Юрасю, що він також погодиться.

– Юрасю… – повторив він і усміхнувся.

Дмитро справді зрадів, коли Дана сказала йому про хор. А чого б не поспівати, як громаді треба? Він ще й заграти може. Але мама взяла його на кпини: хлопцем смішив людей своїми сопілками, а на старість ще й у співаки запишеться. Хай молоді співають. І він погодився: а так, так, якби хоч годочків десять скинути, то можна було б, а теперка що ж… Теперка хай уже Данця співає, у неї ж голосочок, як у янгола.