Надія Гуменюк - Вересові меди

Хористи збиралися по черзі то в Туричах, то в Підлісному. Їздили від села до села Бондаруковою фурманкою. Від Бондарука Юрко проводив Дану додому. Вони ще довго не могли розійтися. Вечори ставали все холоднішими, на Дмитра вже й кучугури намело. А їхнє кохання, всупереч морозам, розгорялася все палкіше. Репетиції проходили по неділях, але вони вже не могли чекати цілий тиждень. Тиждень – це ж ціла вічність! Зустрічалися і на будні, на хуторі в Димки.

Від Димчиного ока нічого не втаїш. Ніби тільки на Дану дивиться, а сама – морг на розмальовану ласицями шибку.

– О, ще хтось від села до хутора по снігу бобляється…

Дана нібито пропускає ті слова мимо вух, а сама аж палахкотить. Юрко йде! Її Юрасик уже тут! Пора прощатися з Димкою. Димка не ликом шита: помічає те палахкотіння, та й здогадатися неважко, чого це той перехожий до хати підійшов, а в двері не постукав – жде, значить, Дану біля клуні чи шопи.

– А чого то, Богоданцю, твій кавалєр під хатою ховається? Ще на кізяк замерзне, поки ми з тобою балакати будемо. Клич-но його сюди, покажи Димці, кого ти там вибрала. У мене й малинка запарена є, і вересова наливочка, і корж ондечки під рушником черствіє. Тре’ його оприходувати, поки камінцем не став таким, що я останні зуби об него поламаю. Посидимо, побалакаємо. Мо’, і я коло вас помолодшаю. А чого? Згадає баба, як дівкою була, та й помолодшає. Ну йди, йди, клич. Нема чого таїтися.

Димці Юрко зразу припав до душі. Та їй би, мабуть, сподобався будь-який Данин обранець. Бо хіба ж може бути поганим той, кого полюбила Богоданця? Тож і грілися закохані зимними вечорами у її теплій дерев’яній хаті. А потім Юрко встановив над нею ще й денну опіку – і сніг відкине аж до дороги, і води принесе, і дров нарубає, а часом, як Димці нездоровиться, і піч розпалить та золу з печі винесе.

– Але хто ж то таке видів, щоб учитель дрова рубав, сніг відкидав? – бідкалася Димка. – В учителя ж руки мусять бути білими.

– Це моя плата натурою за винайм ваших апартаментів, – заспокоював Димку Юрко. – А головне для вчителя – не білі руки, а світла голова.

Люди вже горіхи лущать і мак до куті труть, холодець у миски розливають, сіном столи притрушують та обрусами накривають, гостинці для колядників готують, а всюдисущий Мелешко Німчик засніженим селом гониться – розносить останні вісті, весело повторюючи при кожній зустрічі позичене у когось – «щоб не лежали на місці». Бо ж попереду зимові святки, і якщо він, Мелешко, їх оце ниньки не рознесе, то лежати отим вістям доведеться бігме довго.

Мелешко шпацірує селом не з примусу – він не при службі. Дехто каже, що й не зовсім при глузді – одна клепочка не вельми добре до мізків припасована. Але хто це, скажіть, може заглянути у Мелешкову голову, щоб побачити, які там у ній клепочки і як вони купи тримаються? У кожного своя голова, от хай кожен і длубається у ній – може, там ще й не одна клепочка відпала, може, у когось їх і зовсім немає.

Мелешка нарекли Німчиком, бо народила його Зеня Мартинчина від німця. Згвалтував її рудий шваб, коли товклися у Туричах ті зайди германські. Зеня після того ледь не звихнулася. Ждала вона свого хлопця з війни, а як тепер йому в очі подивиться? Що тільки вона не робила, щоб дитина не народилася. І парилася на розпечених камінцях, і мішки тягала такі, що й плечистому чоловікові не під силу, і зіллям себе труїла. Але Мелешко міцненько вчепився у мамин живіт і все одно народився – всупереч усьому. Тиждень Зеня не брала його на руки, не хотіла годувати своїм молоком, відверталася до стіни, не могла навіть дивитися на мале німченя.

Мартинка сварилася на доньку:

– Хіба ж дитинка винна, що ти її хочеш голодом заморити? Думаєш, у тебе їдної такі народини, з тобою їдною таке приключилося? Та ті вояки чужинецькі споконвіку своє сім’я оставляють там, де воюють. Але ж мати є мати. Це твоє дитя. Мусиш прийняти і полюбити.

А ще Мартинчиного Мелентія називають Соняхом. Він справді схожий на круглого соняха періоду цвітіння. На пласкому обличчі з тоненьким світлим пушком – рудувато-жовті вії і брови, а на голові – копиця волосся такого самого кольору. Коли та копиця добре вимита, то здається аж золотою. А ще у Соняха на лиці завжди наївна, як у малої дитини, усмішка. Мелешко кожне слово сприймає на віру, не розуміє двозначності, недомовок, натяків, підколок. Не раз його через це обманювали – просто так, заради сміху, задля потіхи над наївним дурником. Але він ні на кого зла не тримає. А як, скажіть, можна втримати те, чого немає?