Надія Гуменюк - Вересові меди

– Ні, краще в театрі виступати. Як Ян Загурський і Тала.

– Тобі так подобається театр?

– Ой, ще й як! Дуже-дуже! Я б там так співала! Я б такою Наталкою Полтавкою була!

– Тоді можна і в театрі.

– Але цього ніколи не буде, – зітхнула Дана. – Тато з мамою нізащо не дозволять мені поїхати з Туричів. Ніколи! Та вони бояться навіть на сусідні села мене саму відпустити. Колись, всього тільки один раз, я їздила з мамою і татом у місто і там мене якась жінка ледь не вкрала. Я ще мала була, а вона взяла отак за руку і повела. І я пішла за нею. Уявляєш? Взяла й пішла, і навіть злякатися не встигла. А от мама з татом… Боже, як вони настрашилися! Мама після того тиждень з постелі не вставала, і мене навіть з хати надвір не випускали. З того часу вони й слухати не хочуть, щоб я з дому кудись поїхала.

– Так то ж коли ще було! – засміявся Юрко. – Тепер тебе ніяка тітка не вкраде. А от якийсь Федірко… О! Якийсь Теодор-Тореадор ще й як може умикнути. Тепер я маю боятися і пильнувати свою дівчинку. Але хай тільки хто спробує! Хай тільки хтось підступиться до моєї коханої Данусі!

Дана згадала раптом про поїздку до міста і про ту жінку, яка вела її за руку. Вона тоді й гадки не мала, чого так злякалися її батьки. Але той ярмарковий день закарбувався в пам’яті. Та ще вечір напередодні…

Осокір нарешті затих. Певне, вискрипів усі свої давні та нинішні жалі, потроху вгомонився, заспокоївся і заснув. А Дана й досі по хаті сновигає. Он місяць знову викотився з-за хмари, великий, круглий, із таємничими сріблястими латочками на блідому мовчазному писку. Всунув ту свою круглу мармизу у верхню шибку над фіранкою і не змигне. Від того його нахабного позирку чогось так лячно, так неспокійно, здається, десь у самій глибині її єства щось тривожно вібрує, щось таке крихке, непевне, тонесеньке, як самотня павутинка бабиного літа. У повню Дана завжди так почувається. А почалося це ще тоді, коли вперше побачила місяць ось таким.

Скільки ж це їй було? Здається, п’ять. Ні, шість. Точно – якраз на сьомий повернуло. Бо Оленка Машлаєва, на рік старша, тієї осені мала йти до школи. А Дана страшенно заздрила сусідці й усе вмовляла тата й маму, щоб і її відвели разом з Оленкою. Ну й що з того, що вона менша? Та вона буде ще краще вчитися, от побачите! Оленка навіть букви «а» у книжці не пізнає, а вона ж уже всі літери знає і навіть віршика напам’ять вивчила. Ось послухайте:

Вірш мав би переконати дорослих, що саме їй, Богданці Ясницькій, треба притьмом бігти до школи. Але тато тільки посміхався, гладив її по голові і заспокоював: ти ще маленька, підрости, нікуди твоя наука від тебе не втече. І зітхав:

– А літери тобі, доцю, доведеться инші вчити, і віршики теж. Бо то вірш український, а школа у нас теперка польська.

– А як ти вчився, то була українська? – допитувалася.

– Ні, як я вчився, то ми під царем були. І школа була русска, церковно-приходська називалася. Я три роки до неї ходив, на четвертий вже чобіт не вистачило. Тіко тоді аж у Підлісне тре’ було шпацирувати. А цю наші хлопці збудували, разом з усім селом. Отоді наші дітваки трохи й ухопили української науки. Зовсім трохи, але вхопили. Я вже дядьком був на той час, а ходив з дітьми слухати вчителя. Перший раз тоді почув вірші нашою мовою. Бо коли сам був школярем, то найперше, що нас заставили вивчити:

Не хотів би пам’ятати, але ж на все життя в пам’ять врізалося. Те, що дитині кожен день у голову вкладають, то вже до скону. А тепер що найперше вчать наші діти?

Зновика не по-нашому.

– А чого ж не можна по-нашому? Це ж наше село! – допитується Дана.

– Багато будеш знати, то хутко постарієш. Іди собі грайся, – тато підштовхує Дану і вже у спину вона чує: – От причепа мала! Все їй кортить знати.

Приміщення школи справді було те саме, яке під час світової війни започаткували січові стрільці, а збудувало толокою все село. У Туричах з тих часів залишилося всього кілька будівель, що дивом не згоріли, серед них і школа. Та й після війни село ще довго спокою не мало. За кілька років воно побачило однострої кількох армій. Після австрійських та царських вояків, які аж два роки по черзі човплися на цих землях, тут добряче потовклися німці. За німцями прийшло військо Директорії, тільки селяни разом з ним повірили у свою державу, тільки почали церкву українськими вишиваними хоругвами обставляти, а село вже окупували поляки. Поляків відтіснили червоноармійці, але недовго протрималися, знов поступилися полякам. І на тому все спинилося. Бо цього разу Волинь за Ризьким договором 1921 року надовго опинилася під Польщею.