Надія Гуменюк - Вересові меди

А 1922-го приміщення, в якому усі ці неспокійні роки розміщувався військовий штаб як не одної, то іншої армії, вирішили використати за його первісним призначенням. Воєводство запросило з Любліна учительку, завезло польські підручники. І діти поліщуків почали прилучатися до освіти польською мовою. Наступного року з’явилася ще одна вчителька, потім приїхало двоє чоловіків. Оленка Машлаєва мала стати однією з перших учениць тієї школи. Але до того моменту залишалося ще півтора місяці. А поки що буяла верхівка літа, село жнивувало, робило запаси на зиму собі та бидлові.

Дана заплющила очі і відчула, як пахне сіно, – луговою м’ятою, материнкою, роменом, гусячими лапками і ще чимось таким, духмяно-нерозгаданим, дитинно-чистим, до болю своїм, рідним… Яке диво – людська пам’ять, що навіть через кілька десятиліть повертає геть усе, від рідних облич аж до запаху тоненької лугової травинки.

… Пізній вечір. Тато з мамою пораються на подвір’ї біля сіна. Вони почали згрібати його з покосів під лісом, біля Самітникового урочища, ще зранку, як тільки сонце випило росу. Орудували граблями та вилами до полудня, похапцем перекусили із сидора, прихопленого з дому, і знову до роботи. Дуже поспішали, бо Димка сказала, що ось-ось має початися моква. А якщо Димка каже, що буде дощ, то краще все-таки сіно згребти і сховати, бо як піде вода і перетворить його у поплаву, то бидлові голодна зима уготована. А голодне бидло, то й уся родина може класти зуби на полицю.

Привезли сіно, складене на фурманці височенною горою і прив’язане до полудрабків мотузкою, ввечері, а скидали та ховали в шопу аж за північ. З великого оберемка сухої трави, нанизаної татом на вила, вислизнула ящірка, гепнулась зеленкувато-сірою спинкою об землю, перекинулась на пузо і чкурнула у спориш. Вочевидь, коли батьки збирали сіно з покосів і носили його на віз, вона, заскочена зненацька і причмелена від липневої спеки, не встигла втекти, сховалася у тому оберемку. От тепер і доводиться рятуватися від рудого Чалапуна, що настовбурчив вуха і з голосним нявканням кидається на кожен порух у сіні – на жуків, цвіркунів, світляків, метеликів. Та спіймати плазунку непросто – тільки хвіст, залишений нею, так і звивається перед здивованим і трохи переляканим Чалапуном. Він вдарив по тій безголовій зміючці лапкою, але їсти не став.

Мала Дана також вперше бачить таке диво – хвіст з чітким, ніби викарбуваним узорчиком на місці розриву, що рухається сам собою. Їй шкода ящірку, вже й непрохані сльози підступають до повік, вже й кулачки до зарюмсаних очей тягнуться. Але мама заспокоює: ящірці не болить, зовсім-зовсім, у неї виросте другий хвостик, ще кращий і ще довший.

Місяць завис над подвір’ям, як діжа з білим тістом. Здається, ось-ось та діжа хитнеться, перекинеться, і тугий заміс потече на хату, на сад, на пахуче, пересушене сіно, що аж потріскує під ногами, на стомлених гнідків, випряжених з воза і прив’язаних до стовпця біля старої груші, під якою стоїть цебрик з вівсом і потертими буряками.

Хата на подвір’ї ще зовсім нова, навіть не пофарбована. Пофарбують її після того, як город запорають, ближче до холодів. А зараз вона світиться жовтими дерев’яними боками і пахне сосниною. А от груша за хатою ще довоєнна. Вона, як суворий чатовий, стояла біля попелища, поки господарі в іншому селі притулку шукали. Чатовий під час війни зазнав поранення: зі старезного шорсткого стовбура стирчить чорний кавалок заліза. Тато каже, то осколок від снаряда ввійшов у дерево і залишився у ньому. Чи болить груші те місце, куди він врізався? Мо’, трохи й поболює ще. «Але ж бачиш, доцю, груша не всохла і грушки родить. Життя, значить, взяло гору, перемогло смерть».

– Що ж ти, гаспиде, робиш? Краще б тими своїми вилами сіно підсобив складати, а ти…

Тато дивиться в небо і грозиться комусь кулаком. Голос його втомлений, трохи охриплий і сумний.

– А я’, то такий, що підсобить у роботі, жди-жди, – зітхає десь угорі мама.

Дана задирає голову. Мама стоїть на копиці, приймає оберемки, які тато закидає вилами, розкладає сіно по вершечку і втоптує його ногами. Копиця у шопі вже висока, аж по стелю, мама на самому її чолобочку здається зовсім маленькою, як дівчинка-політок [43] Політок – підліток (діалектизм). . Дані аж лячно, щоб вона не впала згори. Але про кого це тато з мамою говорять? Може, про Королюкового Віталя? Вчора мама сміялася, що цей шалапут завше такий швидкий, як рак на греблі, зате від роботи втікає, як пес від мух. Авжеж, у Віталя зимою льоду не допросишся, не те, що в жнива помочі.