Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Жодних його пояснень вона не слухатиме.

А він схоче пояснити, ой як схоче.

Та цього разу їй це не потрібно. Хай котиться зі своїми поясненнями подалі.

Наївна дурепа. Сама винна. Бо знала ж: кохання не існує! Захотіла побавитись в юнацькі ігри. Якою ціною…

Що тепер? Серце розбито, душу розпанахано, віру втрачено. Цього разу остаточно…

Усередині щось ворухнулось, певне, залишки розтоптаної надії: під його вікнами цвів жасмин…

Ворухнулось і вмить згасло, змите хвилею жорстокої реальності.

Що ж. До біса той його жасмин.

Відцвів уже.

Коли збрешеш раз, це неминуче тягне за собою необхідність брехати знову. Це вимушений подальший крок, аби захистити, довести «правдивість» попередньої брехні. Це – як снігова куля, котра, якщо її котити, поступово збільшується, наростає, перетворюючись на величезну. Усе ніби нічого, але… Є одне «але». Ця куля одного разу може обернутися проти тебе, і якщо вчасно не відскочити, можна втрапити в справжнісіньку снігову лавину, яка не те що накриє – просто поховає тебе живцем у цій білій безмежності. Питання лиш у тому, чи біла вона. Бо брехня не буває білого кольору. Вона якась така… безколірна й смердюча. І коли ця лавина накриває тебе, ти задихаєшся від смороду, а не через відсутність кисню.

Влад сидів за столиком прокуреного напівпорожнього бару й поволі попивав коньяк, заїдаючи його кільцями лимона. Він задихався. Задихався, бо втрапив у лавину, яка швидко накривала його.

Накривала знову .

І цього разу вихід у нього був лиш один. Лиш один-єдиний вихід… Але перед тим він хотів усе пригадати. Все-все, від самого початку.

Коли вперше з’явилась ця кулька брехні, котру він покотив небезпечним схилом? Звісно, збрехав уперше Влад ще зашмарканим чотирирічним хлопчиськом, якого вихователька дитсадка…

Ні. Занурюватися у своє барвисте дитинство він зовсім не хоче тепер. Він мусить згадати, коли вперше наважився на реальний, свідомий обман.

Це сталось… на третьому році сімейного життя, коли дружина раптом видалась йому не надто привабливою в домашньому халаті й капцях, якось так негарно схиленою над ліжечком їхнього первістка-сина…

А його думки саме атакувала Ганнуся – альтистка з їхнього оркестру, – котра настирно намагалась привернути його увагу вже кілька тижнів. І знає ж, негідниця, що він одружений чоловік, але, схоже, їй байдуже до цього статусу, котрий начебто мав переконливо демонструвати його непричетність до життєвих спокус.

Він мужньо терпів ці багатообіцяючі лупання очиськами й безсоромні погойдування стегнами ще кілька тижнів, а потім… потім здався в її солодкий полон.

Так народилася кулька. Кулька першої брехні. І хоча він, власне, не брехав, а лише приховав факт подружньої зради від Людмили, все ж це була кулька.

Вони з Ганнусею таємно зустрічалися у її затишній квартирці, і кулька починала наростати, поволі скочуючись небезпечним схилом.

Одного разу Людмила, відірвавши погляд від плити, на якій щось кипіло в каструлі, озирнулась до Влада й несподівано спитала:

– Ти маєш коханку?

Влад ледь не захлинувся борщем, який зосереджено сьорбав, обмірковуючи деталі зустрічі з Ганнусею.

– Що?.. – відкашлявшись, розгублено перепитав він, зупинивши руку з ложкою, наповненою борщем, на півдорозі до рота.

– Питаю: ти маєш коханку?

Людмила незмигно дивилась на чоловіка, і в її погляді чомусь не було звичної лагідності. Від неї віяло холодом.

– Чому… чому ти таке дурне питаєш?.. – розгублено пробурмотів він.

– Ти можеш просто відповісти, без цих викрутасів? Так чи ні?

Влад, звісно, знав, що коли-небудь дружина про це обов’язково спитає, бо, як відомо, все таємне рано чи пізно стає відомим. Але все ж, коли це питання пролунало, він чомусь виявився зовсім не готовим незворушно заперечити наявний факт зради. Це потім, пізніше, він навчиться цього ремесла якнайкраще, а поки… поки Людмила свердлила його допитливим поглядом і чекала відповіді.

Влад відклав ложку і, напустивши на обличчя щире зачудування, поглянув на дружину.

– Звісно, ні!.. Що ти, сонечко!.. Як тобі взагалі могло таке спасти на думку? – заговорив він, намагаючись зберігати спокій, проте відчув, як спітніло його чоло.

– Я так і думала, – несподівано швидко заспокоїлась дружина.

Вона повернулася до плити, а Влад нервово обтер чоло, нечутно набрав повітря в груди і продовжив сьорбати борщ.