Алла Рогашко: Крізь безодню до світла

– А що таке? Може, ти взагалі не хотіла їхати до Києва?

– Усе нормально. Просто щось не те з настроєм. Минеться. Не зважай.

Влад нічого не відповів. Удав, що образився, а може, й справді образився, і теж відвернувся до вікна.

Їй відлягло, аж коли вони ступили на Парковий міст, що пролягає через Дніпро. Віра оторопіла від простору й краси, якої вона досі не бачила. Влад подивився на її захоплене лице й задоволено всміхнувся.

– Ми приїдемо сюди ввечері, коли стемніє. От тоді ти побачиш, що таке Київ. Вечірній Київ – це щось!

– Вибач мені мої нерви в маршрутці. Сама не знаю, що на мене найшло. – Віра винувато притиснулась чолом до його грудей.

– Нічого, кицю. Усяке буває…

День був чудовий. Вони пообідали в ресторані. Влад виявляв щедрість, смітив грішми, аж Вірі було незручно. Якби вона була його дружиною, не дозволила би цього нізащо. Але ж вона йому не дружина, тому… чому б не скористатись із ситуації?

І вона з задоволенням користалася. Після обіду вони прокатались на теплоході, затим гуляли Києвом, денним і вечірнім. Без упину пили каву. Зрештою повернулися до Паркового мосту, до запаморочення цілувалися, притиснувшись до залізних поручнів. Віра настільки розпалилася, що гетьчисто забула про зустріч із його матір’ю.

– Ти мав рацію, – видихнула вона, відірвавшись від його вуст, – вечірній Київ таки особливий…

– Я рідко помиляюсь, кицюню, – задоволено зронив Влад і, ніби між іншим, додав: – Знаєш, я все-таки забронював номер у готелі. Подумав, що не варто нам тепер відволікатись на сімейні теревені. Якось іншим разом.

– Ну що ти, котику… – Віра не знала, що й казати, аби не видати надмірних радощів із цього приводу. – А мама не образиться?

– Скажу, що не вийшло приїхати до Києва, та й по всьому. У нас є важливіші справи, хіба ні? – Він промовисто підморгнув.

Тієї ночі вони майже не спали. Хоча втома була добре відчутною, утім, емоції з обох били джерелом.

Уже світало, коли знеможена Віра підвелася з гарячого любовного ложа й підійшла до вікна. Вечірній Київ ще мерехтів вогнями, поряд – коханий чоловік, котрий щойно так палко кохався з нею. Сказав, що любить. Уперше за час їхнього знайомства.

Боже, за що їй це щастя?

Після поїздки до Києва Віра відчула, що стосунки з Владом стали іншими. Теплішими, чи що. Хоча вони й так були теплими. Та все ж щось змінилось. Це місто ніби вдихнуло новий, свіжий струмінь у їхні стосунки. Віра навіть подумала, чи не познайомити його з Катрусею. Цікаво, який би з нього був батько? Чи порозумілися б вони? Їй здавалось, він ось-ось запропонує їй вийти за нього…

То була перша субота осені. Вони вечеряли в кафе, як раптом до їхнього столика підійшла жінка років під сорок. Її надміру намащене тоналкою обличчя якось неприродно блищало в напівтемряві приміщення.

– Салют! – зронила вона й ковзнула по Вірі зверхнім поглядом.

Влад змінився на лиці, хоча хвилювання намагався приховати.

– Привіт, – стримано відповів.

– Твоя нова пасія?

– Що тобі потрібно? – Здавалось, він спопеляв поглядом цю жінку, явно ображену на нього за щось.

Жінка розсміялась.

– Хіба не знаєш? – виклично кинула вона.

Влад підвівся і благально поглянув на Віру:

– Вибач, я зараз.

Він узяв жінку за лікоть.

– Вийдемо, поговоримо.

Жінка знову глузливо подивилась на Віру й дозволила вивести себе з приміщення.

Віра оторопіло провела їх поглядом. Що це було? Хто вона? Його колишня? Яка ж вона вульгарна. Невже Влад, її інтелігентний Влад міг мати з нею якісь стосунки?

Віра визирнула у вікно. Вони стояли біля сходів і розмовляли, судячи з усього, на підвищених тонах. Влад щось кричав, жінка махала руками й злісно вказувала у бік кафе, ймовірно, маючи на увазі Віру.

Таким вона його ще не бачила. Власне, й не очікувала побачити.

Влад повернувся з незворушним, утім, помітно сполотнілим обличчям.

– Вибач, що була свідком цього.

Вона нічого не відповіла. Мовчки дивилась на нього, очікуючи пояснень. Однак Влад узяв виделку й, нервово стиснувши її на мить, незворушно продовжив трапезу.

Вечір було зіпсовано. Принаймні для Віри, бо Влад, здавалось, не надав цьому значення. Він наполегливо вдавав, ніби все нормально. Може, в цьому дійсно не було нічого такого?

Ну, припустімо, до них підійшов би Катрусин «батько», то й що? Але він не підійшов би…

Вірі було неприємно. Її безперестанку точила думка про ту жінку, про зверхній погляд, яким вона пройшлась по Вірі. А він нічого не пояснював. Це було ще гірше. Нехай би просто сказав: «Так, це моя колишня, то й що з того?» Їй стало би легше.