Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Подіяла роками напрацьована здатність консервувати проблему десь на задвірках підсвідомості. Замість того, щоб швидко все вирішити, вона просто абстрагувалась від цього і зосередилась на роботі.

Однак Влад не змусив довго пильнувати міцність законсервованої проблеми. Він примчав з букетом запашних ромашок, пляшкою червоного вина і зустрів її на виході з офісу.

– Кицю, привіт! – кинувся він до неї й ніжно пригорнув до себе. – Я скучив. Ходімо до мене? Я весь у нетерпінні, – млосно додав.

– Ти… ти хіба не зайнятий сьогодні? Ти ж мав готуватися до концерту? – розгублено пробурмотіла жінка.

– Ні, маленька, я ж написав тобі повідомлення, – безапеляційно сказав він. – Ти хіба його не отримала? Я тобі дзвонив, ти що, вимкнула телефон?

Віра отетеріло дивилась на Влада і намагалась бодай щось збагнути: він каже правду чи намагається приховати безглузду, прикру помилку?

– Що з тобою таке, кицю? – стривожено заглядав він у її обличчя.

– Ти ніколи не називав мене «кицею».

– То й що? Ти знаєш, що для міцності стосунків корисно вигадувати різні пестливі форми звертання? Чим більше – тим краще, це дуже зближує…

– Що, справді? Я про це не думала.

– Звичайно! Ну, маленька, розслабся…

Вірі відлягло. Або ж десь залягло на споді підсвідомості до пори до часу. Як вона могла сумніватися у своєму Скрипалеві? У своєму жерцеві кохання Еросі?

Вихопила ромашки, занурилась у них лицем. Вдихнула приємний терпкуватий запах і знов очманіла від щастя. І – знов осліпла…

– Ходімо, мій котичку! – грайливо всміхнулась. – Хочу твого вина. У мене був страшенно важкий день, треба негайно зняти напругу.

– Зараз знімемо, я тобі це гарантую!

Влад обійняв її за талію, і вони швидко рушили в напрямку зупинки. Однак до зупинки не дійшли: на узбіччі Влад помітив таксі. Не роздумуючи, потягнув за собою Віру.

Уже за кілька хвилин вони, зачинивши за собою двері його квартири, пристрасно здирали із себе одяг, розкидаючи його по підлозі. «Як у тій мелодрамці…» – тільки й майнуло у Віриній голові.

Наступного тижня їхні побачення знову тривали щовечора. А на вихідні Влад запропонував поїхати до Києва. Віра спершу зраділа, бо в Києві була якихось два чи три рази, та майже нічого з тих поїздок не пам’ятала. Вона тоді була у відрядженнях на кілька днів, тому з усіх вражень, що вона отримала, їй запам’яталась лише якась частина Хрещатика, та більше страх, котрий вона відчула, їдучи ескалатором у метро. Усе.

Влад обіцяв показати їй столицю, ту столицю, яку вона обов’язково полюбить. А заночують у його матері. Ось ця обставина вмить відсунула на другий план майбутню любов до столиці й змусила бідолашну жінку розхвилюватись.

Може, це її майбутня свекруха, хтозна? Як вона сприйме її, Віру? А раптом молода жінка не сподобається їй? Хто їх там знає, тих оперних дів! Напевне, дивляться на всіх згори, зі свого високого культурного помосту. Тим паче на потенційних невісток, які мають бути бездоганними для їхніх випещених синочків.

А Віра що? Проста жінка, пересічний держслужбовець із пересічною зарплатнею. Їй не до культурних помостів. Що взагалі в ній знайшов Влад? – раптом схаменулась вона.

Що в ній могло його привабити? Її ноги ростуть далеко не від шиї, з нею не поговориш про мистецтво, яке її не цікавить і яким живе він; вона недосвідчена в ліжку, хоч він її вже добряче підучив. Вона не може похвалитися блискучим інтелектом, яким наділена, приміром, Мар’яна, і не огорнена покровом таємничості, як Христина. Вона не дочка олігарха. Зрештою, навіть кулінар з неї нікудишній – з її сміховинною зарплатнею не до кулінарних витребеньок.

У чому ж річ? Що в них спільного, окрім першої букви в їхніх іменах та фізичного потягу? Що змусило цього неповторного, виняткового чоловіка так на неї «запасти», як кажуть у народі?

Віра зітхнула. Який сенс розгадувати цей ребус… усе одно не розгадає.

Дорога до Києва була затьмарена хвилюванням через зустріч з його матір’ю. Влад даремно намагався заспокоїти Віру: вона була невблаганна у своєму неспокої. Її дратувало все довкола, і навіть Влад.

– Та що з тобою таке, кицю? – зрештою стримано, але з притиском спитав він.

Віра сердито відвела погляд до вікна: здався їй цей триклятий Київ! Пила би зараз чай у себе вдома і мала би святий спокій!

– Хочеш, ми не підемо до моєї матері? Ти ж через це хвилюєшся? Заночуємо в готелі.

– Чого б це мені хвилюватися через твою матір? – хмикнула вона через плече.