Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

А він мовчав, ніби нічого не сталось, дозволяючи їй самій думати бозна-що. Тож думки лізли в голову найнесподіваніші, в уяві без упину малювались божевільні картинки їхніх злягань у ліжку.

Віра мусила негайно це припинити: нічого не лишалось, як скористатись давнім, перевіреним прийомом консервування. При цьому, щоправда, пригадався попередній законсервований інгредієнт – дивна смс-ка, написана не для Віри, хай там що би він їй казав тоді.

Коли консервуєш проблему чи щось неприємне, мусить прочинитись накривка, з якої автоматично випинаються всі попередні, зачаєні на споді пам’яті, думки. А раптом вона у нього не одна? Раптом він зустрічається з якоюсь іншою «кицею» і шле їй такі ж повідомлення?! А може, тих «киць» у нього взагалі безліч?..

Усе. Досить! Досить божевільних думок. Який у цьому сенс?

І накривку було надійно закручено, щоправда, з острахом імовірності появи наступних інгредієнтів…

Того вечора вони любилися з особливою пристрастю, так, ніби це востаннє. Він притискав її до себе аж до болю, вона теж обіймала його надміру міцно, подекуди впиваючись у його спину нігтями.

Наступного ранку, приймаючи душ, Віра помітила кілька синців на стегнах і сідницях… Задумливо дивилась вона на ці «сліди любові», й якесь химерне передчуття підкрадалось до грудей.

Щось має трапитись. Щось недобре. Хоча… з чого б це? Усе ж добре. Усе добре знов. І все мусить так лишатись. Чому ні? Причин для подібних передчуттів немає. Він її любить. Он як любить, аж «наслідив» на її тілі, котре й досі ниє від споминів цієї ночі. Тож годі нагнітати паніку.

Повернувшись із роботи в понеділок, Віра автоматично відчинила поштову скриньку, щоб дістати чергові квитанції. Однак рука намацала щось більш об’ємне і товсте.

Це був конверт без адресата і одержувача.

Підіймаючись сходами, здивовано роздивлялась конверт. Що це може бути? Може, це не їй – адресат же не вказаний?

Розпечатувала конверт із якимсь химерним хвилюванням. Руки тремтіли, тож фотокартки, що витягла з нього, розсипались по столу.

На першому знімку був Влад. На наступному Віра впізнала ту жінку, яка трапилась їм у кафе минулої суботи.

Стиснувши знімок у руках, Віра нервово відклала його вбік і взялася розглядати наступні. На них були дівчата років від вісімнадцяти до двадцяти п’яти. Красиві дівчата. Але… до чого тут Віра? Навіщо їй ці фотокартки?

Розгублено дивилась вона на ці розсипані по столу світлини й не розуміла. Аж поки рука мимоволі не повернулась до конверту й не витягла аркуш паперу, згорнений удвоє.

Ось, мабуть, і пояснення…

Швидко пробігла очима по надрукованому тексту. Ще раз. І ще. Аж тоді дійшло: це – світлини численних пасій Влада, з котрими він зустрічався, поки був одружений.

Стоп. Влад був одружений? Казав, що ні… Чому збрехав? Що ж тут такого? Ну, був, то й що з того?

…Зустрічався з усіма на винайнятій квартирі, яку Віра може відвідати й детальніше обговорити всі подробиці. Влад – брехливий покидьок, котрий дурив свою дружину, усіх цих жінок, дівчат. І дурить її, Віру, бо зараз зустрічається не лише з нею.

Невже це правда? Влад. Її Влад… її ідеальний чоловік, Жрець Кохання – банальний казанова? Як же так?!

Що робити? Йти на ту квартиру?

Позирнула на годинник: її чекатимуть за вказаною адресою за дві години. Вона встигає. Але… чи варто?

Звичайно, якби вона показала все це Владові, він зумів би все пояснити і навіть спростувати.

Віра сторопіло дивилась на Влада, котрий посміхався їй зі світлини, оточений численними жіночими обличчями, що раптом закружляли довкола нього в химерному колі. У очах рябіло. У голові баламутилося. Від сум’яття, від болю і розпачу.

Так. Вона піде на ту квартиру. Мусить піти, інакше не витримає цього навантаження на мізки. Це понад її силу.

До будинку за вказаною адресою Віра дісталася швидко. Відшукала під’їзд і раптом остовпіла: до тих самих дверей поспішав Влад.

Усередині все обірвалось. Іти далі вже немає сенсу: все й так ясно, як білий день.

Поволі розвернулась і пішла.

Усе. Ось і кінець її історії кохання…

І тривала вона не три роки і не п’ять, і аж ніяк не вічно, як дехто собі мріє.

Та й вона теж мріяла, що там казати.

Який банальний кінець! Брехливий покидьок… А як переконливо казав, що любить. Вона навіть повірила. Повірила! Вона – та, хто ніколи нікому не вірила!

Тепер усе. Крапка.

Накривку зірвано, і вміст брудної, непотрібної консервації викинуто на смітник.