Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Це документи на ваш будинок і власність у Каунасі, – сказала пані Рімене, оглянувши їх. – Бережи їх! Стануть у пригоді, коли повертатимешся додому.

Був там ще один маленький папірець. Я його розгорнула. То була адреса в Бібераху, що в Німеччині.

– Німеччина. Мабуть, там моя двоюрідна сестра.

– Може, тільки ти все ж на цю адресу не пиши, – застерегла пані Рімене. – Це може накликати на них біду.

Того вечора ми з Йонасом потягли лопати й льодоруби з-під барака НКВД.

– То має бути якесь місце, яке можна запам’ятати, – сказала я йому. – Бо ми мамине тіло теж повеземо на Батьківщину.

Ми пішли й знайшли горбочок над морем.

– Звідси гарний краєвид, – сказав Йонас. – Ми його запам’ятаємо.

Ми копали цілу ніч, рубали лід, робили якомога глибшу могилу. Під ранок на допомогу нам прийшли пані Рімене і пан, який накручував годинник. Навіть Яніна й лисий теж прийшли копати. Лід був дуже твердий, і могила вдалася порівняно неглибока.

Наступного ранку пані Рімене зняла з маминого пальця обручку.

– Бережи її. Поховаєш із мамою, коли додому її повернеш.

Ми винесли труну з юрти й поволі пішли снігом до пагорба. Ми з Йонасом тримали труну попереду, пані Рімене і пан із годинником – посередині, а лисий – позаду. Яніна йшла біля мене.

До нас долучилися люди. Я їх не знала. Вони молилися за маму.

Невдовзі за нами йшла довга процесія. Ми пройшли барак НКВД. На його ґанку Крецький розмовляв з охоронцями. Побачив нас і замовк. Я дивилася вперед і прямувала до холодної ями в землі.

Я намалювала мапу місця, де могила, фарбою з попелу за допомогою совиного пера. Без мами утворилася велика діра – як коли в роті немає переднього зуба. Вічна сірість табору стала на тон темнішою. Посеред полярної ночі єдине наше сонце сховалося за хмару.

– Ми б могли втопитися, – розмірковував лисий. – То було б просто, чи не так?

Ніхто не відповів.

– Дівчинко, що ж ти на мене уваги не звертаєш!

– Річ не в увазі. Чи ви не розумієте? Ми всі вже від вас втомилися! – сказала я.

Я так виснажилася. Розумово, фізично, емоційно, як же я втомилася.

– Ви все про смерть та про самогубство. Ви хіба не розумієте? Ми не зацікавлені в тому, щоб помирати! – сказала я.

– А от я зацікавлений! – не вгавав він.

– Може, ви не так померти хочете, – сказав Йонас, – як вважаєте, що на це заслужили?

Лисий подивився на Йонаса, потім на мене.

– Ви тільки про себе й думаєте. Якщо хочете вбити себе, то що ж вас тримає? – спитала я. Ми мовчки подивились одне на одного.

– Страх, – сказав він.

Через дві ночі після маминого похорону в повітрі почувся свист. Насувалася буря. Я закуталася в усе, що було, і пішла в темряву красти дрова з-під барака НКВД. Щодня, коли ми рубали й носили дрова, ми дещо скидали за дровітню. Ішлося про те, що коли хтось матиме сміливість красти дрова, то вони будуть напохваті. Один чоловік із двадцять шостої групи спіймався на цьому. Йому дали додаткові п’ять років. П’ять років за одну дровину. Могло бути й п’ятдесят. Наш вирок визначався нашим виживанням.

Я зробила великий гак і підійшла до чорної дровітні за бараком НКВД. Я була закутана по самі очі. На мені була мамина шапка. Повз мене пробіг хтось із великою дошкою. Сміливець! Такі дошки стояли понад стіною барака.

Я завернула за дровітню. Зупинилася. Біля великої купи дров стояла фігура в довгій шинелі. У темряві видно нічого не було. Я повільно повернула назад, якомога безгучніше.

– Хто йде? Покажися!

Я озирнулася.

– Номер групи?

– Одинадцятий, – задкуючи, сказала я.

Фігура наблизилася.

– Вілкайте?

Я нічого не сказала. Він зробив крок у мій бік. Я побачила його очі під великою хутряною шапкою. Крецький.

Він заточився, і я почула булькання. У нього в руці була пляшка.

– Що, крадемо? – спитав він, зробивши ковток.

Я нічого не сказала.

– Я не можу тобі тут сеанс із портретом улаштувати. Нема охочих, – сказав Крецький.

– Ви думаєте, я хочу малювати для вас?

– А чом би й ні? Це тебе зігріло. Ти отримала харчів. І вийшов гарний, реалістичний портрет, – він засміявся.

– Реалістичний?! Я не хочу, щоб мене так змушували малювати.

Чого я взагалі з ним розмовляю? Я зібралася йти.

– Твоя мама… – почав він.

Я зупинилася.

– Вона була хороша жінка. Я бачив, вона колись була дуже гарна.

Я розвернулася.

– Ви що хочете мені сказати?! Вона завжди була гарна! Це ви – потвора. Тому вам її краси не було видно, і взагалі не видно краси!