Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Ні, я бачив. Вона була гарна. Красівая .

Ні. Тільки не це слово. Я ж мала вивчити його сама. Не від Крецького.

– Дуже, по-особливому гарна, – кинув він. – Унікальна.

Я не могла дивитися на нього. Дивилася на дрова. Хотіла взяти дровину – і жбурнути йому в лице, як у мене колись кинули бляшанку сардин.

– То ти мене ненавидиш? – засміявся він.

Як могла мама терпіти Крецького? А казала, що він їй допоміг…

– Я й сам себе ненавиджу, – зізнався він.

Я підвела очі.

– Хочеш намалювати мене так? Як твій улюблений Мунк? – спитав він. Обличчя в нього було опухле. Я ледве розуміла його пʼяну російську. – Я знаю про твої малюнки, – він показав на мене тремтливим пальцем. – Я їх усі бачив.

Він знає про мої малюнки…

– А звідки ви дізналися про мого батька? – спитала я.

Він нічого не відповів.

– Моя мама – вона теж була художниця, – сказав він, зробивши жест пляшкою. – І вона там, де і твоя, – померла.

– Співчуваю, – інстинктивно промовила я. Чому я це сказала? Хіба я йому співчуваю?

– Співчуваєш? – недовірливо пирхнув він, поклавши пляшку під пахву й потираючи руки. – Моя мама – вона була полька. Померла, коли мені було п’ять років. Мій батько був росіянин. Він удруге одружився з росіянкою, коли мені було шість. Мама моя й року в землі пролежати не встигла. Дехто з маминих родичів – на Колимі. Я мав рухатися туди, допомогти їм. Тому я хотів зійти з баржі в Якутську. І ось я тут. Бачиш, не тільки ти ув’язнена.

Він знову відпив із пляшки.

– Ти хочеш украсти дров, Вілкайте? – він розкинув руки. – Кради дрова, – махнув у бік дровітні. – Давай…

Мої очі горіли. Вії змерзлися. Я пішла до дровітні.

– А мачуха мене теж ненавидить, – додав він. – Вона ненавидить поляків.

Я взяла дровину. Він мені не боронив. Стала збирати ще. Почувся якийсь звук. Крецький стояв до мене спиною, пляшка повисла в його руці. Його нудить? Я відійшла від дровітні. Крецький не блював. Він плакав.

Ліно, йди швидше! Бери дрова. Просто йди. Я зробила крок, щоб піти від нього, натомість ноги самі пішли до нього; дрова я з рук не випускала. Що я роблю? Крецький видавав неприємні, здавлені звуки.

– Ніколаю!

Він не подивився на мене.

Я мовчки стояла.

– Ніколаю, – я витягла руку з-під дров і поклала йому на плече. – Пробач, – промовила я.

Ми мовчки стояли в темряві.

Я зібралася йти.

– Вілкайте!

Я озирнулася.

– Мені дуже шкода твою маму, – сказав він.

Я кивнула:

– Мені теж.

Я не раз розігрувала в уяві сценарії, як я відплачу енкаведистам, як помщуся Совєтам, коли матиму змогу. Ось я мала змогу. Я могла з нього насміятися, кинути в нього дровинякою, плюнути йому в лице. Він кидався в мене всілякими речами, принижував. Я ненавиділа його, так? Я мала розвернутися й піти геть. І почуватися добре. Я цього не зробила. Мені фізично боляче було чути його плач. Що зі мною таке?

Я нікому про це не розповіла. Наступного дня Крецький кудись зник.

Настав лютий. Яніна боролася з цингою. У чоловіка з годинником почалася дизентерія. Ми з пані Рімене дбали про них як могли. Яніна годинами розмовляла з духом своєї ляльки, іноді верещала й сміялася. Минуло кілька днів, і вона припинила говорити.

– Що нам робити? – сказала я Йонасові. – Яніні з кожною хвилиною гіршає.

Він подивився на мене.

– Що? – спитала я.

– У мене знову сип, – сказав він.

– Де? Дай гляну.

Плями цинги знову зʼявилися на животі в Йонаса. Волосся в нього лізло пасмами.

– Цього разу помідорів не буде, – сказав Йонас. – Андрюса нема.

Він хитав головою.

Я схопила брата за плечі:

– Слухай, Йонасе. Ми будемо жити. Чув? Ми повернемося додому. Ми не будемо помирати. Ми повернемося до свого рідного дому і будемо там спати в ліжках під пуховими ковдрами. Будемо – і все. Зрозумів?

– А як же ми самі, без мами з татом? – спитав він.

– Дядечко з тітонькою. Йоана. Вони допоможуть. Тьотя нам яблучних пирогів напече, пончиків з повидлом. Отаких, як ти любиш, ага? І Андрюс теж нам допоможе.

Йонас кивнув.

– Повтори за мною, Йонасе. Скажи: ми повернемося додому!

– Ми повернемося додому.

Я пригорнула братика, поцілувала розчесану залисину на його голові.

– Ось, – я вийняла камінець від Андрюса й простягла Йонасові. Він наче задрімав і не взяв камінця.

У мене все всередині опустилося. Що ж робити? Ліків нема. Усі хворі. Я що, тут сама лишуся, з лисим дідуганом оцим?

Ми по черзі ходили забирати пайки. Я ходила просити по інших юртах, як тоді мама в колгоспі робила. Я зайшла в якусь юрту. Там сиділо двоє жінок, а решта четверо людей лежали накритими, наче спали. Вони всі були мертві.