Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Доктор Самодуров! – відрекомендувався він, простягаючи мені руку.

Я дивилася на цю руку, остовпіла від такого вияву поваги.

Ми працювали під його керівництвом. Того дня кожен отримав миску горохового супу й півкіло риби. Лікар допоміг нам запасти рибу на час майбутньої негоди, облаштувати цвинтар для понад сотні покійників, серед яких виявився і пан, який накручував годинник. Він замерз на смерть. Лікар викликав для допомоги евенків – тубільних мисливців і рибалок, – які мешкали в менш як тридцяти кілометрах звідси. Вони приїхали на собаках і привезли шуби, тепле взуття та інші потрібні речі.

Через десять днів він сказав, що йому час їхати до інших таборів, де теж страждають депортовані. Я дала йому всі свої листи для Андрюса. Він пообіцяв їх відіслати.

– А де ваш батько? – спитав він.

– Загинув у красноярській в’язниці.

– А звідки це відомо?

– Іванов моїй мамі сказав.

– Іванов сказав? Гмм, – похитав головою лікар.

– Ви вважаєте, що він збрехав? – швидко спитала я.

– Ох, Ліно, я не знаю… Я багато в яких тюрмах і таборах бував, жодне з тих місць і близько на такому відшибі не було – але там десятки тисяч людей… Я отак почув, що відомого акордеоніста розстріляли, – а потім через два місяці зустрів його у в’язниці.

У мене серце тьохнуло.

– От і я мамі говорила! Може, Іванов неправду сказав!

– Та не знаю, Ліно. Але, скажімо так, я не одного такого «покійника» зустрічав.

Я кивнула й усміхнулась – у мені просто не вміщувалось оте джерело надії, яке лікар щойно розкрив переді мною.

– Докторе Самодуров, а як ви нас знайшли? – спитала я.

– Ніколай Крецький…

Йонас поступово одужував. Яніна знову говорила. Пана з годинником поховали. Я вчепилася за ту історію про акордеоніста й уявляла собі, як мої малюнки дійдуть до тата.

Я малювала дедалі більше, думаючи, що з весною, може, знайду спосіб ще якось передати звісточку.

– Ти мені сказала, що оті евенки на собачих санях допомогли лікареві, – сказав Йонас. – Може, вони й нам допомагатимуть. Схоже, у них багато всього.

Так. Мабуть, вони нам допоможуть.

Мені раз у раз снився той самий сон.

Я бачила, як табором до мене крізь завію йде якась чоловіча постать. Я щоразу прокидалася, не встигнувши побачити обличчя того чоловіка, але одного разу мені почувся татів голос.

– І що це за мудра дівчинка стоїть серед вулиці, коли так сніжить?

– Тільки та, чий батько запізнюється, – піддражнила його я.

Стало видно татове обличчя, розчервоніле з морозу. Він ніс оберемочок сіна.

– Я не запізнився, – сказав він і пригорнув мене. – Я прийшов саме вчасно.

Я вийшла з юрти рубати дрова. Пішла снігом, п’ять кілометрів до дерев. І тут я це побачила. Тоненьку срібну чи то золоту смужку поміж сірих тонів на обрії. Я не могла відвести очей, усе дивилася на сонячне світло й усміхалася. Сонце повернулося.

Я заплющила очі. Відчула, як Андрюс наближається до мене.

– Я тебе побачу! – сказав він.

– Так, я тебе побачу, – прошепотіла я. – Побачу.

Я сунула руку в кишеню і стисла камінець.

– Що ви робите? Ану швидко рухайтеся, бо сьогодні не скінчимо! – бурчав робітник. Позаду гули будівельні машини.

– Я тут щось знайшов, – промовив копач, дивлячись у яму.

Опустився на коліна, придивився.

– Що там?

– Не знаю, – чоловік витяг нагору дерев’яний ящик. Підчепив кришку і зазирнув. Витяг велику скляну банку, повну паперів. Відкрив і став читати:

Любий друже,

оці записи й малюнки, які Ти тримаєш у руках, зариті тут у 1954 році, коли ми з братом повернулись із Сибіру, де перебували в ув’язненні двадцять років.

Нас таких багато тисяч, і майже всі загинули. А ті, хто вижив, не можуть розповідати. Хоча ми не вчинили жодного злочину, нас вважали злочинцями. Навіть нині розповідь про ті жахіття, які ми пережили, може загрожувати нам смертю. Тож ми покладаємо надію на Тебе, людино, яка колись у майбутньому знайде цю капсулу пам’яті. Ми довіряємо Тобі правду, бо тут саме вона і є.

Мій чоловік Андрюс каже, що зло буде керувати, доки не візьмуться діяти добрі люди. Я з ним згодна. Ці свідчення записані, щоб зафіксувати все, що сталося з нами, щоб сказати своє слово у світі, де наші голоси можуть бути заглушені. Можливо, те, що написано тут, вразить чи злякає Тебе, але моя мета полягає не в цьому. Моя найбільша надія – що сторінки, які містяться в цій банці, пробудять у Тобі найглибше джерело людського співчуття. Сподіваюся, вони Тебе спонукатимуть щось зробити, комусь розказати. Тільки так ми можемо убезпечитися від того, щоб таке зло повторилося.