Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Мама Яніни общипала сову. Ми всі з’юрмилися навколо саморобної пічки, щоб нюхати, як пахне страва.

– Запах схожий на качку, як ти гадаєш? – сказав Йонас. – Уявімо, що це качка!

Тепле м’ясо смакувало божественно. Хай і жорсткувате: можна було розтягти задоволення, довго жуючи. Ми уявляли, що сидимо на королівському бенкеті.

– А як вам аґрусовий маринад? – мовила пані Рімене.

– Це просто диво! Дякую, Ліно! – сказала мама.

– Це все Яніна. Вона сову знайшла!

– Її знайшла Ляле, – виправила мене Яніна.

– Дякуємо, Янусю! – сказав Йонас.

Яніна сяяла, тримаючи повну жменю пір’я.

Настало Різдво. Ось ми вже й відбули півзими. Є з чого радіти.

Негода тривала й не відпускала. Щойно влягалась одна буря, як її слідами вже насувалась інша. Ми жили, як ті пінгвіни, мерзнучи під шаром снігу й льоду. Пані Рімене стояла біля пекарні.

Від запаху масла й какао вона заплакала. Енкаведисти пекли для себе торти й печиво. Вони їли рибу, пили гарячу каву, смакували американські м’ясні й овочеві консерви. Поївши, грали в карти, палили цигарки, а може, й сигари, випивали по чарці коньяку. Потім розтоплювали піч у своєму цегляному бараку й накривалися хутряними ковдрами.

Мої малюнки меншали. Паперу лишалося мало.

Сил мамі бракувало. Вона навіть не змогла висидіти Святвечір. Подовгу лежала. Її волосся примерзало до дошки. Вона раз у раз поринала в сон і прокидалася лише помахати нам, коли ми опинялися поблизу.

З вошами прийшов тиф. Повторювач захворів. Він наполягав на тому, щоб піти з нашої юрти.

– Ви такі хороші. Це для вас небезпека. Небезпека, – сказав він.

– Так, іди геть, – сказав лисий.

Він перейшов до юрти, де в людей була та сама недуга: лихоманка, висип, марення… Ми з пані Рімене його провели.

Минуло чотири дні – і я побачила його голе тіло з широко розплющеними очима на купі мерців. Відморожена рука в нього була без кисті. Песці виїли йому живіт, відкривши нутрощі й заплямувавши кров’ю сніг.

Я відвернулась і заплющила очі.

– Ліно, будь ласка, прибери зі столу ці книжки, – сказала мама. – Не можу на таке страшне дивитися, ще й перед сніданком.

– Але це й надихало Мунка. Він вбачав у цих образах не смерть, а народження, – сказала я.

– Прибери геть, – наполягала мама.

Тато тихо посміювався з-за газети.

– Але, тату, от послухай, що Мунк сказав.

Тато опустив газету.

Я перегорнула сторінку.

– Він сказав: «З мого розкладеного тіла проростуть квіти, і я буду в них – це і є вічність». Правда, гарно?

Тато всміхнувся мені:

– Ти гарна, бо так бачиш.

– Ліно, прошу, прибери ці книжки зі столу, – сказала мама.

Тато підморгнув мені.

– Треба щось робити! – кричала я Йонасові й пані Рімене. – Не можна, щоб люди отак помирали!

– Ми робимо, що можемо. У нас тільки це і є, – мовила пані Рімене. – І ми молитимемо Бога про чудо.

– Ні! Не треба так говорити. Ми будемо жити, – сказала я. – Правда, Йонасе?

Йонас кивнув.

– Тобі не погано? – спитала я.

– Мені добре, – сказав він.

Того вечора мама лежала, поклавши мені голову на коліна. Через її лоб просто-таки марширували воші. Я струсила їх.

– А ти вибачилася? – спитала в мене мама, піднявши важкі повіки.

– Перед ким?

– Перед Ніколаєм. Ти сказала, що ненавидиш його.

– Ненавиджу, – сказала я. – Він міг би нам допомогти. Але обирає цього не робити.

– Він мені допоміг, – спроквола сказала мама.

Я подивилася на неї.

– Коли я пішла зустрічати буркітливу жінку з села, було темно. Мимо їхали якісь енкаведисти. Почали знущатися з мене. Піднімали мені сукню. А тут нагодився Ніколай. Він прогнав усіх решту. Підвіз мене. Я попрохала його дізнатися, що з вашим батьком. Буркітливу жінку ми зустріли на дорозі в темряві. Ніколай висадив нас у трьох кілометрах від табору. Далі ми пішли пішки. От бачиш, – сказала вона, підводячи обличчя, – це мені допомогло. І, мабуть, командир про це дізнався. За це Ніколая покарали. Певне, тому ми тут.

– Так йому й треба. Може, він захворіє і ніхто не схоче йому допомогти. Відчує, як воно. Міг би нам лікаря привезти!

– Ліно, подумай, що сказав би твій тато: чужий поганий вчинок не дає нам права чинити зле. Ти розумієш це.

Я подумала про тата. Мама мала рацію. Він би десь так і сказав.

У юрту зайшов Йонас.

– Як вона? – спитав він.

Я приклала руку до маминого лоба.

– Усе ще сильна лихоманка.

– Мій хороший, – сказала мама Йонасові. – Мені так холодно! А тобі?