Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Так і є, – сказала я, довгими рухами зачісуючи тепле чисте волосся. – А для Мунка ця картина тим і жива. Він сам почувався в житті розгубленим. Він не надто турбувався пропорціями, а хотів, щоб відчуття було справжнє.

Йонас перегорнув і став дивитись іншу репродукцію.

– А оця для тебе – справжня? – спитав він, поглянувши на мене великими очима.

– Атож, – сказала я. – Ця картина зветься «Попіл».

– Не знаю щодо справжності… Мабуть, по-справжньому страшно, – сказав Йонас, устав і зібрався йти. – Розумієш, Ліно. Я твої картини дужче люблю, ніж ці. Дуже вже вони в нього химерні. На добраніч.

– Добраніч, – сказала я. Узяла репродукції і впала на ліжко, провалившись у м’яку пухову ковдру. На полях було зауваження критика: «Мунк – передусім ліричний поет кольору. Він відчуває колір, а не бачить його. Натомість бачить він печаль, плач і знесиленість».

Печаль, плач і знесиленість. У «Попелі» я це також бачила.

На мою думку, це було прекрасно.

Попіл. У мене виникла думка. Я підняла паличку біля грубки. Зняла кору зверху. Розпушила лико, щоб вийшов квачик. Узяла жменю снігу знадвору і ретельно змішала з попелом із грубки.

Колір був нерівний, але вийшла гарна сіра акварель.

Настав листопад. Із маминих очей зникла весела іскорка. Щоб побачити її усмішку, ми мали дуже постаратися. Вона з’являлася лише тоді, коли вона клала підборіддя на руку чи коли Йонас у вечірній молитві згадував тата. Тоді вона підводила обличчя, і надія підіймала кутики її губ. Я хвилювалася за неї.

Уночі я заплющувала очі й думала про Андрюса. Бачила, як він проводить пальцями крізь своє розкуйовджене темне волосся, відчувала, як його ніс торкається моєї щоки ввечері напередодні від’їзду. Згадала його широку усмішку, коли він жартував у черзі. Бачила його уважні й схвильовані очі, коли він дарував мені «Домбі і сина», і впевненість, з якою він мене проводжав. Він сказав, що знайде мене. Чи він знає, куди нас занесло? Що вони сміялись і бились об заклад на наші смерті? «Знайди мене!» – шепотіла я.

Чоловік, який накручував годинник, дивився в небо. Сказав, що насувається буря. Я повірила йому, бо небо стало блідо-сірим, а енкаведисти заметушилися. Вони кричали на нас. У їхніх «давай» відчувався шалений поспіх. Навіть Іванов прийшов. Зазвичай він командував нами з відстані. Тепер він бігав то до свого барака, то від нього і керував усіма справами.

Пані Рімене спробувала домовитися, щоб нам перед бурею видали пайки наперед.

Іванов тільки засміявся:

– Якщо буде буря, то ви працювати не будете. За що вам пайки давати?

– А як ми жити будемо без хліба? – спитала пані Рімене.

– Не знаю. А як? – відказав Іванов.

Я натягала дров від барака НКВД. Іншого виходу не було. Ми мусили запастися перед бурею. Я пішла принести ще. Пішов сніг.

І тут я це побачила.

Мама стояла за бараком НКВД і розмовляла з Івановим та Крецьким. Що вона робить?! Я сховалась і стала підглядати. Іванов сплюнув, потім нахилився майже до маминого обличчя. У мене серце закалатало. Раптом він приклав руку в рукавиці до скроні, наче зібрався застрелитися. Мама здригнулася. Іванов закинув голову й зареготав. І пішов до барака НКВД.

Мама і Крецький стояли нерухомо, навколо падав сніг. Крецький поклав мамі руку на плече. Я побачила, як він ворушить губами. У мами підкосилися ноги. Він притримав її за талію. Її обличчя скривилося, мама впала йому на груди. Ударила його по плечі кулаком.

– МАМО! – закричала я й побігла до неї, перечепившись через дровину, яка випала в мене з-під пальта.

Відірвала її від Крецького, потягла до себе:

– Мамо!

Ми впали на коліна.

– Костас… – схлипнула вона.

Я гладила її по волоссю, обіймала. Крецький переминався з ноги на ногу.

Я подивилася на нього.

– Розстріляли. У Красноярській тюрмі, – сказав він.

Повітря немов обвалилося навколо мене, і тіло пішло кудись униз, у глибокий сніг.

– Ні, це неправда! – сказала я, придивляючись до Крецького в пошуках підтвердження своїх слів. – Він їде до нас. Він у дорозі. Вони брешуть, мамо! Вона вважають, що він загинув, бо його там нема. Він отримав мої малюнки. Він їде до нас!

– Ні. – Крецький похитав головою.

Я подивилася на нього: «Ні?»

Мама ридала, міцно тулячись до мене.

– Тато? – це слово ледь злетіло з моїх губ.

Крецький зробив крок до нас, хотів допомогти мамі підвестися. Ненависть, огида просто полилися з мене: