Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

– Краще до Швеції, – мовила мама.

– Неможливо, – пояснив тато. – Єдиний їхній варіант – Німеччина.

– А хто їде до Німеччини? – гукнула я з їдальні.

Стало тихо.

– А я думала, вся родина твоєї тьоті в Німеччині, – сказала я.

– Видно, родич там у неї є. Він їй листи пише. З Пенсільванії.

Цілком може бути.

За свободу Йоани я віддала свою.

– Що завгодно дав би за цигарку, – мовив лисий.

– Але чому ви мені не сказали?

– Ми намагалися захистити твого дядька. А вони збиралися допомогти нам, – пояснила мама.

– У чому допомогти? – спитав Йонас.

– Утекти, – прошепотіла мама.

Не було необхідності говорити тихіше. Усі вдавали, що зайняти своїми нігтями чи одягом, але вони могли чути кожне слово. Тільки Яніна уважно дивилася. Вона сиділа на колінах біля Йонаса, виловлюючи вошей із брів.

– Прибувши до Німеччини, вони збиралися оформити й нам папери на репатріацію.

– А як це – репатріація? – спитала Яніна.

– Це коли повертаються туди, звідки походить твій рід, – пояснила я.

– А ви німці? – спитала вона в мами.

– Ні, люба. Але моя невістка і її рідня народились у Німеччині, – пояснила мама. – Ми вважали, що через них можемо зробити папери.

– А тато їм допомагав? Тому він був співучасником? – спитала я.

– Співучасником? Він ніякого злочину не вчинив, Ліно. Він їм допомагав. Вони ж наша родина.

– То Йоана в Німеччині? – спитала я.

– Дуже ймовірно, – сказала мама. – Але потім усе пішло дуже погано. Коли вони виїхали, тато отримав відомості, що в квітні НКВД обшукало їхній будинок. Мабуть, хтось доніс.

– Кому потрібно таке робити? – не зрозумів Йонас.

– Литовцям, які співпрацюють із радянською владою. Вони розповідають про інших людей, щоб захистити себе.

Хтось у юрті судомно закашляв.

– Повірити не можу – як це Йоана мені не сказала!

– А Йоана не знала! Батьки, певна річ, їй того не казали. Боялися, що вона комусь скаже. Вона гадала, що вони їдуть у гості до друзів сім’ї, – пояснила мама.

– Андрюс казав, вони вважали, що в його батька є міжнародні контакти. То Совєти вважають, що тато має зв’язок із кимось за кордоном Литви, – тихо сказав Йонас. – Отже, він у небезпеці.

Мама кивнула. Яніна встала й лягла біля своєї матері.

У моїй голові проносилися різні думки. Не встигала я дати раду одній, як її застувала друга. Ми караємось, а сім’я Йоани безпечно і зручно живе в Німеччині. Ми віддали своє життя за їхнє. Мама сердилася, що лисий мені це розповів. Вона довірила йому таємницю. А він її виказав за можливість п’ять хвилин поносити рукавиці. Невже мамі з татом не спадало на думку довірити секрет нам? Чи думали вони про наслідки, коли збиралися допомагати їм утекти? Я шкребла потилицю. Воші накусали мені там цілу стежку.

– Який егоїзм! Як вони могли наразити нас на таке? – сказала я.

– Вони теж мали від дечого відмовитись і дещо покинути, – сказав Йонас.

Я розкрила рот.

– Це ти про що? Ні від чого вони не відмовилися. Ми все віддали за них.

– Вони залишили свій будинок. Дядько – свою крамницю. Йоана – навчання.

Навчання. Йоана хотіла стати лікаркою так само сильно, як я – художницею. Я ще можу малювати, а от вона не може займатися медициною, коли в Німеччині шаленіє війна. Де вона? Чи знає, що сталося з нами? Чи вдалося Радянському Союзу приховати депортації від цілого світу? Коли так, то наскільки надовго? Я подумала про американське вантажне судно, яке попливло геть. Чи здогадається хтось шукати нас у сибірській тундрі? Сталін би радо поховав нас у снігах і льодах.

Я взяла папір. Сіла так, щоб на нього світив вогонь із грубки. У мені закипав гнів. Яка несправедливість! Але ненавидіти Йоану я не могла. Вона тут не винна. А хто винний? Я намалювала дві руки, які тримаються одна за одну, але їх тягне в різні боки якась сила. На її долоні я намалювала свастику, на своїй руці – серп і молот, а між рук падає розірваний литовський прапор.

Я почула, як щось шкребеться. Чоловік із годинником щось вирізав із маленької деревинки ножем. Дрова потріскували, з бочки вихоплювалися іскри.

– Якесь воно пошкрябане, – зауважив Йонас. Він сидів по-турецьки на моєму ліжку і дивився на одну з репродукцій Мунка, яку я отримала з Осло.

– Так. Він мастихін використовував – ніж такий, – щоб надати полотну текстури, – пояснила я.

– Вона від цього ніби… розгублена, – сказав Йонас. – Якби картина не була пошкрябана, то в неї було б сумне обличчя. А від оцієї пошкрябаності вона розгублена.