Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Він повернувся – мокрий, увесь тремтів. Із порожніми руками.

– А риба? Де ж риба? – спитала я, цокотячи зубами.

– Охоронці кажуть, що нам риба не дозволяється. Її всю забрали для НКВД.

– А їсти що?

– Пайки видаватимуть, – відказав він.

Колод для каркаса юрти ми назбирали за тиждень. Чоловіки обговорювали проект. Я креслила.

– Ці колоди не дуже міцні, – відзначив Йонас. – Це ж просто те, що на берег повикидало.

– А в нас більше нічого немає, – сказав пан із годинником. – Нам треба діяти швидко. Встигнути, доки перший сніг не випав. Не встигнемо – не виживемо.

– Швидко. Швидко, – сказав повторювач.

Я вирила заглибини в твердій землі пласким каменем. Земля була мерзла. Глибше вже починався лід. Ми з мамою і пані Рімене повставляли в ті заглибини колоди вертикально. Прикопали їх землею.

– Для п’ятнадцяти людей якось мало, – промовила я, дивлячись на основу. Колючий вітер кидався мені в лице.

– У гурті тепліше буде, – сказала мама.

Підійшли Іванов із Крецьким. Я зрозуміла більшу частину розмови.

– Найповільніші свині в Трофимовську! – процідив Іванов крізь свої іржаві зуби.

– Вам потрібен дах, – сказав Крецький, зробивши жест цигаркою.

– Так, я розумію. А грітися як? – сказала я. На дах колод нам стане, але як будемо грітися?

– Нам потрібна грубка, – сказала мама російською.

Це Іванову здалося особливо кумедним.

– Грубку вам? А чого ще? Гарячу ванну? Келих коньяку? Замовкніть і працюйте, – сказав він і пішов.

Мама подивилася на Крецького.

Той опустив голову й пішов.

– Бачиш, він не допоможе, – сказала я.

Ми працювали ще тиждень, будуючи все з нуля. То був не будинок. То була якась купа гною, гора колод, присипаних землею, піском і мохом. Виглядало воно – як дитина в грязюці погралась. А ми мали там жити.

Чоловіки закінчили будувати бараки й пекарню для НКВД. То були нормальні цегляні споруди з грубкою в кожній кімнаті. Чоловік із годинником казав, що там усе добре обладнане. Як ми мали пережити полярну зиму в земляній хатинці? Ні, вони взагалі не очікували, що ми її переживемо.

Того самого дня, коли ми добудували юрту, до мене прибігла Яніна:

– Ліно, там пароплав! Він сюди пливе!

За кілька секунд поряд виникли енкаведисти й почали цілитися нам в обличчя. Усіх позаганяли в юрти. Вони бігали, відчайдушно кричали.

– Йонасе! – гукала мама. – Ліно, де Йонас?

– Його рибалити послали.

– Давай! – гаркнув Іванов, штовхаючи мене до юрти.

– Йонас! – закричала мама, намагаючись уникнути Іванова.

– Він іде, Елено, – сказав пан Лукас, підбігши до нас. – Я його позаду бачив.

Прибіг задиханий Йонас.

– Мамо, там пароплав. З американським прапором.

– Американці припливли. Вони припливли! – сказав повторювач.

– Американці будуть битися з енкаведистами? – спитала Яніна.

– Дурненька. Американці їм допомагають, – сказав лисий.

– Вони нас ховають, – сказала мама. – Охоронці не хочуть, щоб американці побачили нас і дізналися, що вони з нами роблять.

– А американці не поцікавляться, що це за земляні хатки? – спитала я.

– Вони вирішать, що тут якийсь військовий підрозділ, – сказав чоловік із годинником.

– То, може, вибігти, щоб американці нас помітили? – спитала я.

– Тебе пристрелять! – сказав лисий.

– Ліно, будь тут! – сказала мама. – Зрозуміла?

Вона мала рацію. Енкаведисти ховали нас від американців. Ми понад п’ять годин просиділи в юртах. Стільки часу розвантажували американське судно. Щойно воно попливло геть, енкаведисти прибігли й розкричалися, щоб ми працювали. Привезене треба було позаносити до пекарні й бараків НКВД. Я дивилася, як пливе й зникає з очей американський корабель, несучи геть і думки про порятунок. Мені хотілося вибігти на берег, закричати, замахати руками.

Вантаж у великих дерев’яних піддонах у висоту й ширину займав стільки місця, скільки чотири будинки в Каунасі. Харчі. Так близько. Йонас сказав мені пильнувати ті піддони: з такого можна було б зробити двері для юрти.

Чоловік із годинником знав англійську. Він переклав написи на контейнерах: консервований горошок, помідори, масло, згущене молоко, яєчний порошок, цукор, борошно, горілка, віскі. Понад триста литовці і фінів тягали гори харчів, яких більше ніколи не торкнуться. Скільки ж то їжі в Америці, що пароплавом можна було привезти такі велетенські запаси для менш ніж двох десятків охорони? І ось американці пливуть геть. Чи знають вони похмуру таємницю Радянського Союзу? Чи вони «підставляють другу щоку»?