Рута Шепетис - Поміж сірих сутінків

Йонас зняв пальто і дав мені. Він ліг біля мами, обійняв її.

– Добре, накрий пальтом. І дістань ту шкурку, що Улюшка дала, – попросив Йонас.

– Улюшка… – ніжно повторила мама.

– Я тебе зігрію, матусю, – сказав Йонас і поцілував її в щоку.

– Мені вже краще, – мовила мама.

Я вчила російські слова: доктор, лекарства, мать, пожалуйста. Усередині в мене все кидалось і стрибало. Я стискала камінець. Мені чулися слова Андрюса: «Не давай їм нічого, Ліно, навіть свого страху».

Не тільки мамі потрібна була допомога. Захворів і чоловік із годинником. І мама Яніни. Коли б я тільки змогла добути ліки. Мені була огидна сама тільки думка про те, щоб щось у них просити. Енкаведисти вбили тата. Я ненавиділа їх за це. Я не могла дозволити їм знищити й мою маму.

Я побачила Крецького біля барака НКВД. Він стояв разом з Івановим. Я почекала. Хотіла поговорити з ним віч-на-віч. Час минав. Щоб отримати пайку, я мала йти працювати. Я пішла до них по снігу.

– О, онде мала свиня йде, – сказав Іванов.

– Моя мати хвора, – сказала я.

– Що, правда? – вдавано стривожився він. – Здається, я знаю, що може їй допомогти.

Я подивилася на нього.

– Сонце, свіжі фрукти, багато овочів…

Він засміявся власному пласкому дотепові.

– Нам потрібен лікар. Нам потрібні ліки, – сказала я, тремтячи від холоду.

– А що ще? Лазня? Школа? То будуйте. Давай!

Я подивилася на Крецького.

– Будь ласка, допоможіть. Нам потрібен лікар. Нам потрібні ліки. Моя мати хвора.

– Нема лікаря, – сказав Крецький.

– Ліки, – сказала я. – Нам потрібні ліки.

– Ти що, ще двадцять років захотіла?! – закричав Іванов. – Таке я дати можу. І ніякого хліба сьогодні, ти, свиня невдячна. Іди працюй. Давай!

Я не добула лікаря. Не добула ліків. Тільки втратила пайку і принизилася. Я пішла геть понад бараком. Я уже забула, як це – відчувати обличчям сонячні промені. Коли я заплющувала очі, то могла бачити литовське сонце і волосся Андрюса. А от над морем Лаптєвих сонце мені не уявлялося. Навіть якщо ми й перезимуємо, які в нас будуть сили на будівництво? Яка там лазня, школа… А вчитель хто буде?

Я не можу втратити маму. Я боротимусь. Я за будь-яку ціну це зроблю. Вона тремтіла, то засинала, то прокидалася. Ми з Йонасом примостилися обабіч неї, намагаючись її зігріти й створити їй затишок. Пані Рімене нагрівала цеглини й підкладала їй у ноги. Яніна виловлювала в неї з вій вошей.

Лисий нахилився й поклав мамі в руку свою пайку:

– Ну ж бо, жіночко. Ти заслуговуєш на краще. У тебе діти є, ти про них дбати маєш, ради Бога, – сказав він.

Минали години. Мама цокотіла зубами. Губи в неї посиніли.

– Й-йонасе, тримай оце, – вона дала йому татову обручку. – У ній – любов. Немає нічого важливішого на світі.

Мама тремтіла дедалі сильніше. Дихала зі схлипами.

– Ну будь ласка, – благала вона, дивлячись на нас, – Костасе…

Ми лежали обабіч неї, обійнявши її знесилене тіло.

Йонас швидко дихав. Шукав переляканими очима моїх.

– Ні, – шепотів він. – Будь ласка, не треба.

5 січня. Йонас сидів із мамою в безлюдну ранкову пору, колихав її, як вона колись нас. Пані Рімене намагалася її годувати й розтирати їй руки й ноги. Мама не могла ні їсти, ні говорити. Я гріла цеглини й носила їх то до грубки, то від грубки. Сиділа поряд, розтирала їй руки, розповідала всілякі історії про наш дім. Детально описувала кожну кімнату, навіть візерунок ложок у кухонній шухляді.

– У печі печеться пиріг, у кухні парко, і ти відчиняєш віконце над раковиною, щоб впустити свіжий теплий вітерець. Тобі чути, як надворі граються діти, – розповідала я.

Пізніше того ранку мамі ставало дедалі важче дихати.

– Нагрій іще цегли, Ліно, – сказав мені брат. – Вона мерзне.

Раптом мама подивилася на Йонаса. Відкрила рот. Нічого не промовила. Припинила тремтіти. Її плечі розслабились, і вона зронила голову на груди Йонасу. Її очі стали раптом порожні.

– Мамо! – погукала я, присунувшись ближче.

Пані Рімене помацала мамі жилу на шиї.

Йонас заплакав, ховаючи обличчя у свої одинадцятирічні руки. Спочатку схлипував тихо, а потім заридав, тремтячи всім тілом.

Я лягла позаду нього, пригорнула братика.

Пані Рімене опустилася на коліна біля нас.

– Господь – мій пастир. Нічого мені не бракуватиме… – почала вона.

– Мамо! – плакав Йонас.

По моїх щоках покотилися сльози.

– У неї була прекрасна душа, – зітхнув чоловік, який накручував годинник.